Зміна ролі церкви в житті європейського суспільства

До початку XII в. папство міцно займало позиції керівного центру католицької церкви. Вромскій конкордат 1122 дозволив татові зміцнити свою владу над єпископами в Італії та в інших частинах Священної Римської імперії. Таке ж положення римська курія зайняла і в інших західних країнах.
Папство вміло використовувало опозицію феодальної знаті проти посилення королівської влади, домагаючись нерідко визнання королями папського верховенства за підтримку проти бунтівних магнатів. Значно підвищився міжнародний престиж римської курії в результаті хрестових походів, натхненником і організатором яких вона виступала. Разом з тим папська курія поширила свій вплив на нові, минулого язичницькі країни, насильно звернені в християнство хрестоносцями-лицарями (народи Прибалтики).
Набагато зросли матеріальні засоби папської курії. Крім доходів з Папської області, курія отримувала внески від єпископів з усіх католицьких країн (аннати, палліум), частку церковної десятини, спеціальний хрестоносної збір («саладінова десятина»). Казна курії перевершувала фінансові ресурси найбагатшого з європейських королів. Найвищої могутності папство досягло під час понтифікату (правління) Інокентія III (1198-1216). Цей енергійний і владний тато домагався встановлення світового панування і був уже недалекий від мети. Він відновив всі папські володіння в Римській області, будучи фактичним володарем Сицилійського королівства, перетворив на васала курії англійського короля Іоанна Безземельного, розташовував верховною владою над Португалією і Арагоном, виступав арбітром у суперечках антікороля в Німеччині і фактично вирішував долі Священної Римської імперії. Папська курія перетворилася у вищу судову інстанцію в усьому західному світі.
На Ліонському соборі в 1274 був прийнятий нові регламент обрання пап. Засідання кардиналів повинні були проходити в повній ізоляції – «з ключем» (звідси «конклав»). Після закінчення трьох днів, якщо кардинали не завершать виборчої процедури, їм мали подавати на обід і вечерю тільки одне блюдо, а через п’ять днів – тільки хліб і воду, що мало прискорити обрання тата і запобігти тривалі вакансії престолу. Теократичну політику Інокентія III намагався продовжити папа Боніфацій VIII (1294-1303). Щоб збільшити доходи курії, він оголосив 1300 «ювілейним». Всім, хто прибуде на ювілейні урочистості в Рим, було обіцяно відпущення гріхів. Папська канцелярія почала випускати індульгенції – грамоти на відпущення гріхів, які продавалися за гроші. У 1302 папа видав буллу, яка затверджувала, що умовою «порятунку» віруючих є підпорядкування папі. Папська влада оголошувалася вищою владою на землі, непокорою їй каралося відлученням від церкви і позбавленням титулу і сану.
Однак політична обстановка в Західній Європі радикально змінилася. Почали формуватися централізовані національні держави. Королівська влада значно зміцніла. Спроба Боніфація VIII провести в життя свої теократичні задуми наштовхнулися на запеклий опір французького короля Філіпа IV і закінчилося поразкою тата.
Королівська влада підкоряла своєму пануванню феодальну знать – світську і духовну. Церковники позбавлялися привілеїв – звільнення від податків і прав особливою церковної юрисдикції. Вставав питання про створення національної церкви, незалежної від римської курії. Приходив кінець папської теократії.
Але папство, всупереч цим новим віянням намагалося відстояти і навіть посилити свої теократичні домагання, заперечуючи в принципі ідею світського державного суверенітету. Саме на цьому ґрунті розгорнулася запекла боротьба між французьким королем Філіпом IV і папою Боніфацієм VIII, що закінчилася перемогою короля. Папська резиденція була перенесена у французьке місто Авіньйон, і папство протягом 70 років перебувало в «полонення», йдучи на поводу у французьких королів. З поверненням папського престолу в Рим настала «велика схизма» (розкол), коли на престолі одночасно перебувало по два і навіть по три тата. У ході цієї боротьби, що супроводжувалася взаємними прокльонами і переказом анафемі, папство втратило свій колишній престиж, католицька ієрархія була упала в затяжну кризу. У цей час усередині католицької церкви розгорнулося соборний рух, мало на меті обмежити папське єдиновладдя і підпорядкувати папу вселенським соборам. Соборний рух знайшло активну підтримку західноєвропейських монархій, які прагнули звільнитися від папського втручання й затвердити світське державне верховенство. Французький король Карл VII на основі соборних постанов видав в 1438 прагматичну санкцію, що проголосила принципи «галликанской церкви» і верховенства соборів у справах віри. За королем визнавалося право призначення на церковні посади і встановлювалася підсудність духовенства державним судам. Аналогічні заходи вживалися і в інших країнах, наприклад в Англії і в окремих німецьких князівствах.
Одним з основних завдань соборного руху і приводом до нього було прагнення католицької ієрархії подолати схизму і зміцнити авторитет церкви. Пизанский собор 1409 відсторонив обох пап – римського і авіньйонського – і обрав нового папу – Олександра V. Однак це не усунуло схизми. Замість двох тепер уже стало три тата. На наступному, Констанцським, соборі (1414-1418), крім ліквідації розколу, обговорювалися питання про загальну реформу церкви і про боротьбу з «гуситской єрессю». Але жодної з цих завдань собор по суті не вирішив. Ян Гус був засуджений собором і спалений на багатті. Однак у Чехії піднялося всенародний рух проти католицької церкви і німецького засилля, яке здобуло в кінцевому рахунку перемогу. Було прийнято постанову про верховенство собору над папою. Іоанн XXIII був позбавлений влади. Як виявилося, в минулому цей первосвященик (Бальтасоро Косса) був піратом і фальшивомонетником. Собор обрав татом Мартіна V. Але розкол тривав, т. К. Один з колишніх тато – Бенедикт XIII – не відмовився від свого сану. У 1431 р був скликаний собор у Базелі, що тривав з перервами до 1449 Його успіхом з’явився висновок компромісної угоди з помірними гуситами. Розкол тривав і тільки на засіданні собору в Лозанні (1449) було досягнуто згоди про відновлення єдності: останній антипапа Фелікс V відмовився від своїх домагань на престол і Микола V став єдиним главою церкви.
Ліквідація «великої схизми» не привела до відновлення колишньої могутності римської курії. Папа все більш втрачав роль вселенського глави католицької церкви і перетворювався на одного з пересічних князів Середньої Італії. Але папство раніше залишалося організуючою силою католицької церкви. Римська курія очолювала інквізицію, жорстоко придушували антикатолицькі руху. Не менш реакційну роль зіграло папство і історичній долі Італії. Володіючи центром країни, воно стояло на шляху її національного і політичного об’єднання.

Посилання на основну публікацію