Євреї-небільшовики вступають в РКПб

Значна частина членів національно-єврейських соціалістичних партій (Бунд, сіоністи-соціалісти і Поалей-Ціон) після 1917 перекинулася до більшовикам. Бунд (за царя настільки принциповий щодо культурно-національної автономії євреїв) в 1920 р розколовся на правих і лівих. Праві стали емігрувати, а ліві в 1921 ліквідували Бунд в вступили в большевицьку партію. До колишнім бундівцями належали: Давид Заславський (бичував потім друковано Мандельштама і Пастернака), брати Леплевського, Ізраїль і Григорій (Ізраїль – найвизначніший чекіст, Григорій один час – заст. Наркома НКВД, в 1934-1939 – заст. Генерального прокурора СРСР). У 1926 в РКПб значилося до двох з половиною тисяч колишніх бундістів.

Євреї-сіоністи в 1906 виголосили, що не можуть залишитися осторонь від загальноросійської боротьби проти самодержавства. Але в травні 1918, при загальноукраїнському гнете ніяк вже не меншому, – вони оголосили, що в у внутрішньоросійській політиці тепер будуть нейтральні. Весь 1918 і половину +1919 сіоністи не відчували від більшовиків стиснений, влітку 1918 ще провели в Москві всеросійський з’їзд єврейських громад. Але в 1919 влада почала закривати сіоністську пресу. Весною 1920 всі учасники всеросійської конференції сіоністів в Москві були посаджені в Бутирки, і сама сіоністська організація заборонена, як «контрреволюційна». Ліве крило сіоністів-соціалістів в 1919 перейшло до більшовиків, в 1921 приєдналася до більшовицької партії і ліва частина Поалей-Ціон.

Найвизначнішим перебіжчиком в більшовики з сіоністів був Лев Мехліс (з «Поалей-Ціон»): потім у Сталіна – начальник Головного Політуправління Червоної армії і губитель кримського десанту в 1942 (похований у кремлівської стіни).
Дуже багато євреїв було і в рядах не вузько-національних, а загальноросійських соціалістів – меншовиків та есерів. Хоча більшовики відкрили кривавий Червоний терор і розігнали кероване есерами Установчі збори, ці ліві партії аж ніяк не боролися проти радянської тиранії настільки люто як проти не в приклад м’якше царської. У Громадянській війні, вони виголошували то нейтралітет то вичікування. Потім есери відкрили більшовикам ділянку колчаківського Східного Фронту і взялися розкладати білі тили. У лютому 1921 в Петрограді меншовики підтримували невдоволення голодних і обдурених робітників вкрай нерішуче. І побоялися очолити цей рух в момент Кронштадтського повстання.

З євреїв-меншовиків до більшовиків «примкнули» Борис Магидов (начальник політвідділу 10-ї армії, потім всього Донбасу), Абрам Деборін (потім видавався за «великого філософа», морочив всій країні голову Діамат-істматом), Олександр Гойхбарг (обвинувач на процесі колчаківських міністрів), Суханов-Гиммер (грав видну роль в Совдепії відразу після Лютневої революції, а при Сталіні – потрапив в процес придуманого «Союзного бюро меншовиків»).
З євреїв-есерів до більшовиків переметнувся Яків Лівшиць (працював у ЧК Чернігова та Харкова, потім очолив ЧК Києва, став заступником голови ГПУ України). З перебіжчиків від анархо-комуністів виділився Лазар Коган (з 1930 – начальник ГУЛага, з 1931 – глава Беломорстроя).

Посилання на основну публікацію