XX з’їзд КПРС. Відлига

Цей з’їзд, подібно X з’їзду РКП (б) в 1921 р, посів особливе місце в історії радянського суспільства. Він став поворотним пунктом у розвитку суспільства, докорінно змінив ситуацію в міжнародному комуністичному русі. Новизна містилася вже у звітній доповіді ЦК. з яким виступив Н.С. Хрущов. Він заявив, що мирне співіснування держав з різними соціально-політичними системами – незмінна політична лінія СРСР. Був зроблений висновок про можливість недопущення воєн в сучасну епоху у зв’язку із збільшеною потужністю СРСР і його союзників. Нарешті, стверджувалося, що можливі ситуації, коли комуністичні партії в капіталістичних країнах прийдуть до влади мирним, парламентським шляхом.

Але головною подією з’їзду стала доповідь Хрущова «Про культ особи і його наслідки», зроблений 25 лютого 1956 на закритому засіданні.

Доповідь стала потрясінням для абсолютної більшості делегатів. Багато хто вперше дізналися про так званий «заповіті» Леніна, про його пропозицію зняти Сталіна з посади генерального секретаря ЦК. У доповіді говорилося про чистки і «незаконних методах слідства», за допомогою яких у комуністів були вирвані неймовірні визнання. Сам причетний до репресій, Хрущов намалював образ Сталіна, як ката, винного у знищенні «ленінської гвардії», який розстріляв XVII з’їзд ВКП (б). Таким чином Хрущов прагнув покласти провину за репресії на Сталіна. Єжова і Берію і реабілітувати партію, ідеї соціалізму і комунізму.

Закрите засідання XX з’їзду партії не стенографувати, дебати не відкривались. Було вирішено ознайомити з «секретним доповіддю» комуністів і комсомольців, а також «безпартійний актив». Документ викликав величезний суспільний резонанс. Звучав весь спектр думок: від розчарування неповнотою постановки питання про «культ» та вимог партійного суду над Сталіним до неприйняття такого швидкого і різкого відмови від непорушних ще вчора цінностей. У суспільстві зростало бажання отримати відповіді на численні запитання: про ціну перетворень; про те, що з трагедій минулого було породжене особисто Сталіним, а що було викликано самою партією і ідеєю будівництва «світлого майбутнього».

Прагнення ввести критику в певні рамки проявилося в постанові ЦК КПРС від 30 червня 1956 «Про подолання культу особи і його наслідків». Сталін характеризувався в ньому, як «людина, яка боролася за справу соціалізму», а його злочини – як «деякі обмеження внутріпартійної радянської демократії, неминучі в умовах запеклої боротьби з класовим ворогом». Діяльність Сталіна відділялася від будівництва соціалізму і тим самим, по суті, виправдовувалася адміністративно-командна система.

Тим не менше значення критики культу особи Сталіна важко переоцінити. Система тотального страху була багато в чому зруйнована. Рішення XX з’їзду означали відмову від використання репресій і терору у внутрішньопартійній боротьбі, гарантували безпеку вищого і середньому) ‘верствам партійно-державної номенклатури.

Політичні зміни в суспільстві, що стали можливими тільки після смерті Сталіна, з очевидністю проявилися в процесі реабілітації.

У квітні 1954 були реабілітовані засуджені по «ленінградському справі». У 1955 р послідувала амністія громадян та колишніх військовополонених, засуджених за співпрацю з ворогом. Але політичні процеси 1930-х рр. і більш раннього часу, за окремими винятками, не переглядалися.

Влітку 1953 відбулися страйки в особливих таборах Норильська і Воркути. Одним з найбільших стало повстання в Кенгірі (Казахстан) у травні – червні 1954 під гаслом «Хай живе Радянська Конституція!». Його керівником був полковник Ф. Кузнєцов. Повстання тривало 42 дні і було придушене з допомогою танків і піхоти.

Процес реабілітації різко прискорився в 1956 р, коли в табори були спрямовані комісії з особливими повноваженнями вирішувати питання щодо кожного політв’язня безпосередньо на місці. За заявами родичів здійснювалася посмертна реабілітація тих, хто був розстріляний або загинув у ГУЛАГу. До 1962 було реабілітовано більше 700 тис. Чоловік. Однак, щоб суспільство не дізналося про масштаби репресій у 1937-1938 рр., Була дана секретна директива вказувати в графі «причина смерті» замість розстрілу різні хвороби та змінювати дати смерті. У листопаді 1956 ЦК КПРС прийняв постанову про відновлення національної автономії балкарського, інгушського, калмицького, карачаївського і чеченського народів. Передбачалося провести організоване повернення народів на місця їх історичної батьківщини протягом трьох-чотирьох років. У січні 1957 були відновлені Кабардино-Балкарська, Калмицька, Карачаєво-Черкеська і Чече-но-Ингушская автономні республіки у складі РРФСР. Повернення цих народів було в основному завершено до 1963

Проте керівництво країни не зуміло запобігти росту міжнаціональної напруженості: у серпні 1958 відбулося зіткнення у м Грозному між повернулися чеченцями і інгушами і поселилися на їх землях росіянами. Зіткнення було припинено за допомогою військ. При відновленні Чечено-Інгуш-ської АРСР до неї приєднали три району Ставропольського краю (Наурського, Надтеречний і Шелковський), населені в основному росіянами, що вдвічі збільшило її територію. У 1954 р зі складу РРФСР Україні був переданий Крим. У 1964 і в 1967 рр. були реабілітовані німці Поволжя і кримські татари без відновлення національної автономії.

Рішення XX з’їзду, зростання громадської активності в СРСР і країнах «народної демократії» серйозно занепокоїли консервативні сили в політичному керівництві. До того ж Хрущов все частіше брав важливі рішення без узгодження з іншими членами Президії ЦК. У червні 1957 на засіданні Президії ЦК більшість його членів обрушилося на Хрущова з різкою критикою. Пропонувалося перемістити його на посаду міністра сільського господарства. Але Хрущову і його прихильникам вдалося затягнути обговорення на кілька днів. Прихильники Хрущова почали обдзвонювати членів ЦК – секретарів обласних, крайових і республіканських комітетів. За сприяння Г.К. Жукова військовими літаками їх терміново доставляли в Москву. Розрахунок був на те, що партійна еліта злякається повернення до сталінських порядків і підтримає лінію Хрущова на розширення прав місцевих керівників. Цей розрахунок виявився вірним. На боці Хрущова виявилося і нове керівництво КДБ.

Пленум ЦК. який розпочався 22 червня 1957, рішуче підтримав Хрущова. Противників Хрущова (Молотова, Кагановича, Маленкова, Булганіна та ін.) Оголосили «антипартійної групою», вивели зі складу ЦК і зняли з займаних посад. Їх не судили, але відправили на периферію.

Так закінчився короткий період колективного керівництва. У 1958 р Хрущов об’єднав у своїх руках два найважливіших посту – першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР. Позитивним було те, що курс соціальних і політичних реформ, символізовану XX з’їздом, отримував гарантію свого продовження. Але будь-які заперечення Хрущову були тепер неможливі. У жовтні 1957 був звинувачений в «бонапартизму» і звільнений у відставку міністр оборони маршал Г.К. Жуков.

Посилання на основну публікацію