Характер землеволодіння в 10-13 столітті

Основною господарською осередком давньоруського суспільства була територіальна громада вільних селян (вервь, світ), заснована на колективній формі власності і принципах уравнительности. Кожна громада володіла певною територією. У громадському користуванні знаходилися земля, луки, водойми, промислові угіддя. Орні землі та сіножаті ділилися між членами громади та віддавалися їм в особисте користування.

Земля на Русі тоді не мала особливої ​​цінності. Порожніх земель було дуже багато, а їх освоєння вимагало величезних витрат. Свої уявлення про багатство люди пов’язували переважно з коштовностями і грошима, а не із землею. Показником багатства було також володіння рабами, кіньми, іншою худобою.

Земля довгий час не привертала уваги князів і дружини. Джерела відзначають існування лише декількох княжих сіл, заводів з промисловими цілями. Такі села з «Ловища і перевесище» мала княгиня Ольга. Князь Володимир останні роки життя провів у улюбленому заміській селі Берестове.

У XI ст. князівське господарство поступово розширюється і перебудовується. Про це свідчать статті Правди Ярославичів. Збільшувався і штат княжих слуг: крім челяді і холопів, з’являються різного роду управителі – огнищани, тіуни та ін. Проте, як і колись, княже господарство залишалося переважно промисловим. Правда, значний розвиток отримало скотарство, насамперед конярство. Це пов’язано із загостренням зовнішньополітичної обстановки через наплив до кордонів Русі спочатку печенігів, а потім половців. Саме військові потреби змусили князів займатися розведенням коней. Землеробське виробництво не зробило таких помітних успіхів, як тваринництво. З’являється незначна за розмірами рілля, що виконує насамперед підсобну задачу. Розширення князівської запашки стримувалося не тільки малим об’ємом внутрішнього ринку і слабким розвитком товарно-грошових відносин, а й збереженням архаїчних відносин між князем і населенням. Свої особисті потреби князі по- колишньому задовольняли через систему поставок зерна, що надходить в княжі засіки в якості своєрідної плати за виконання ними управлінських, судових, військових та інших громадських обов’язків, хоча поступово різного роду «приношення» втрачали безпосередньо споживчий характер, трансформуючись у якусь подобу натуральних податків.
У XI ст. з’являються і перші боярські вотчини. Вотчиною (або отчиной) називалося земельне володіння і господарський комплекс, що належать власнику на правах повної спадкової власності. Однак верховна власність на це володіння належала великому князю, який міг вотчину просимо, але міг і відняти її у власника за злочини проти влади і передати іншій особі.

Церковне землеволодіння в перші десятиліття після Хрещення Русі практично було відсутнє. Церковні багатства формувалися в основному за рахунок виконання певних судових функцій, а також за рахунок десятини – передачі церкви десятої частини усіх князівських доходів. Поява перших церковних земель відзначено тільки в XI ст.

Якими ж шляхами створювалася велика земельна власність в Російській державі X-XII ст.?

Княже землеволодіння виникало насамперед шляхом освоєння порожніх земель, найчастіше лісових масивів, які потім лунали у вигляді подарунків боярам і монастирям. Однак навіть на цьому шляху князі зустрічали певні труднощі. Адже в Стародавній Русі публічна влада виступала у формі не тільки князівської, а й вічовий. Віче нерідко ставило перепони проникненню князя на неосвоєні землі.

Насильницьке захоплення общинних земель не можна розглядати в якості основного способу формування княжого і вотчинного землеволодіння. Якщо подібні дії і зустрічалися, то вони носили лише епізодичний характер. Значно частіше освоєння общинні землі купувалися, що переводило їх у ранг приватновласницьких.

Інтерес до землі у російських правителів по-справжньому пробудився лише наприкінці XII – початку XIII ст., Коли половці практично повністю засмутили торгівлю Києва з Константинополем. Це вельми істотно відбилося на матеріальному забезпеченні князів. Адже саме вони в X-XI ст. були найбільшими експортерами сировини, набиравшегося у вигляді данини. Втративши доходів від торгівлі, князі звернулися до землеробства. Особливо це відноситься до правителів північних князівств, що не піддавалися вторгненням кочівників: тут, кажучи словами В.О. Ключевського, з’явився «князь-вотчинник, спадковий осілий землевласник, який змінив свого південного предка, князя-родича, рухомого чергового співправителя Руської землі».

Крім зовнішньополітичних, велике значення мали й суто природні причини. Княжий рід розростався, а значить, стали дрібніти і самі волості, якими князі володіли, що, у свою чергу, вело до зменшення надходження коштів від населення в князівську скарбницю.

Розвитку княжого господарства сприяло збереження патріархального рабовласництва. Літопис XII в. сповнена звістками про княжі селах, населених рабами. Деякі з таких княжих сіл були величезними господарськими закладами. Так, на Путивльському дворі Святослава Ольговича жило 700 рабів. Одним з головних княжих багатств раніше були великі табуни: під Новгородом-Сіверським вороги в ході бойових дій захопили біля Ольговичів 3000 кобил і 1000 коней. Княжі села були власністю тих, хто їх влаштовував, і вони стали вже відрізнятися від волостей, якими князі володіли в якості правителів, здебільшого тимчасово, до переходу в іншу волость.
Створюється, як і в інших країнах Європи, князівський домен, тобто комплекс населених земель, що належать безпосередньо главі держави, главі династії.

У міру зростання і зміцнення приватновласницьких земель вони стають об’єктом уваги законодавства.

Так, згідно Руській Правді, якщо у смерда не було синів, то його землю успадковував князь. Якщо у смерда залишалися лише дочки, вони успадковували тільки частину землі, решта переходило до князя. Якщо ж дочка була одружена на момент смерті батька-смерда, то вона не отримувала нічого.

Посилання на основну публікацію