Вірування східних слов’ян

У дохристиянський період (до кінця IX ст.) східні слов’яни сповідували язичницьку релігію, схожу з давніми віруваннями стародавніх народів Європи.

В основі стародавніх європейських релігій лежало одухотворення природи і її сил, поклоніння стихіям, які олицетворялись в образі різних богів або духів. Осібно від інших язичницьких вірувань Європи стояла Олімпійська релігія, якою слідували стародавні греки і римляни, але й вона починалася з загальноєвропейського поклоніння природі, лише потім, в ході розвитку давньогрецької цивілізації, у ній з’явилися боги, що символізували людей з їх достоїнствами і пороками. Багато боги і духи, в яких вірили інші європейські народи, включаючи слов’ян, мають своїх аналогів в релігії стародавніх греків і римлян.

Оскільки східні слов’яни населяли дуже велику територію від Прибалтики до степів Східної Європи, від Карпат до Волги, природні умови в їхній країні були різні. Тому й у різних слов’янських племен могли існувати деякі відмінності у віруваннях.

Також крім богів, які, на думку древніх слов’ян, правили цілої природною стихією, у кожного лісового масиву, поля, водойми міг бути і свій дух-господар.

Деякі суть одні й ті ж боги і духи у різних слов’янських племен могли мати свої назви. Однак на підставі археологічних, літописних, етнографічних та фольклорних даних дослідникам вдалося відновити загальний вигляд древніх вірувань, яким були прихильні предки сучасних:

  • українців;
  • білорусів;
  • росіян.

Як і у більшості народів світу взагалі, в язичництві давніх слов’ян існувало уявлення про божественний початок. Тобто, над усіма численними богами вони визнавали верховного бога, який міг впливати безпосередньо або через молодших богів на всі відбуваються у Всесвіті процеси. У східних слов’ян верховних богів було фактично два. Більшість народу – ті, хто не ставився до родоплемінної знаті, особливо шанували Яру або Ярило (у деяких племен: Хорос).

Так слов’яни називали сонце, яке вважали живим надприродною істотою, що дарує людям тепло і світло.

Оскільки основою життя простого народу було сільське господарство, безпосередньо залежне від сонячного тепла, та й не могли древні не помітити, що від сонця залежить все життя в природі, Яру поклонялися особливо усередині. Він вважався початком усього життя. Стародавні слов’яни зображували Яру у вигляді сонячного диска з намальованим на ньому людським обличчям. Ця традиція досі збереглася при малюванні ілюстрацій до дитячих книжок та мультфільмів.

Місяць і зірки, які теж світилися, також одухотворяться слов’янами і зважали Яром-сонцем у родинних стосунках. Зі словом-ім’ям «Яр» пов’язані багато слів в східнослов’янських мовах, у тому числі українською: «яскравий», «лютий (значить,« гарячий, спекотний »)». Багато старослов’янські імена мають в своєму корені ім’я Яра (Ярослав, Ярополк).

Знать, основою заняття якої були військові походи і захист племінних земель від нападів ворогів, більше всього шанували бога грози Перуна.

Перун був, мабуть, не споконвічно слов’янським богом, а запозиченим у населяли сусідні з землями слов’ян степу іраномовних кочових племен.

Гроза, буря з її зухвалими пожежі і здатними вбити людину блискавками асоціювалися у слов’ян з війною – головною справою знатних людей. Будучи богом війни, Перун постійно вимагав кривавих жертв. На його вівтарях заколювали худобу, а в особливих випадках – і людей, вибираючи за жеребом кого-небудь з одноплемінників.

Вважалося, що Перун метає з неба блискавки і розганяє ними злих духів. Якщо блискавка вбивала людину, то люди вважали, що він покараний так за якісь гріхи. Запевняючи опонента в своїй правоті, сперечальник вигукував: «Убий мене Перун (якщо я говорю неправду)!».

Іменем Перуна слов’яни урочисто клялися, поклавши поряд зброю.

Під час грози слов’яни закривали вікна, перевочівалі в будинку догори дном посудини, щоб злі духи, переслідувані блискавками Перуна, чи не сховалися в них. Перун зображувався у вигляді сильного і грізного людиноподібної істоти з жахливим лютим особою.

Точно невідомо, чи були Перун і шанований у частини східнослов’янських племен бог вогню і неба Сварог, одним і тим же божеством, або це різні боги. Іпатіївський літопис називає Сонце або Даждьбога сином Сварога. Ця ж літопис зазначає, що слов’яни молилися вогню, якого теж вважали сином Сварога і називали Сварожичем.

Дуже шанованим був бог-покровитель худоби Волос або Велес. Вважалося, що від нього залежать приплід і падіж худоби, нагул коровами, вівцями і свинями м’яса і жиру, розмір удою. Поклонялися слов’яни і богу вітрів Стрибогу. «Повість временних літ» серед слов’янських язичницьких богів згадує якогось Симаргла.

Над чим, в уявленнях слов’ян, хазяйнував цей бог, сьогодні достовірно встановити не можна, але частина істориків ототожнює його з древнєїранським птицеподобний божеством Сімург – вісником між світами небес (тобто, божественним) і землі (тобто, людей, тварин і духів).

З божеств жіночого роду була відома Мокошь або Макошь.

За різними джерелами, їй молилися і робили жертвопринесення, коли треба було викликати дощ або не заплутатися нитку при прядінні. Можливо, що одні слов’янські племена почитали її як богиню родючості, інші – рукоділля. Саме як божество-рукодільницю її почитали українські та російські селянки вже в Новий час.

Яга або Баба-Яга – богиня, відомості про яку збереглися лише у фольклорі. Виходячи з фольклорних даних, вона була, по всій Хто така баба-ягавідімості, богинею смерті і провідницею душ померлих із земного світу у світ мертвих, на що вказує наявність у неї однієї кістяне (тобто, мертвою) ноги. На це ж вказує фольклорне опис її житла: «хатинка на курячих ніжках, без вікон і дверей».

Більшість племен східних слов’ян ховали небіжчиків у рублених зрубах, встановлених на обкурені димом стовпах.

Інші дані, теж зафіксовані у фольклорі слов’янських народів, вказують на те, що Яга була ще й богинею лісів, пануючої над деревами і кущами, дикими тваринами. Ягу описували як демонічну стару, жадібну до людського життя, повелівати усіма стихіями, несучими горе людям (хворобами, пожежами, ураганами та ін.).

У казках описаний сюжет, коли Баба-Яга садить людей, зазвичай дітей, на лопату і засовує в палаючу піч. Тут ясно описаний первісний обряд ініціації, у східних слов’ян, мабуть, що зберігався дуже довго: після досягнення певного віку дитини з метою розвинути у нього стійкість перед неминучими в житті людей того часу важкими фізичними стражданнями (хвороби, поранення, голод і т.п .) піддавали особливому випробуванню, поміщаючи в розпечену вогнем камеру.

Ймовірно, обряд цей проводили жриці, можливо, тієї ж самої Яги. У казках герой, якого Баба-Яга зазвичай хоче з’їсти, часто зупиняє її рішучою вимогою зустріти його як личить господареві зустрічати гостей: хлібом-сіллю. Тут, мабуть, висловлено ставлення людей до самої смерті: тільки витриманий, рішуча людина, що не втрачає присутності духу, може благополучно подолати смертельну небезпеку і навіть витягти з подібної ситуації користь.

Посилання на основну публікацію