Вічні цінності Рембрандта і Веласкеса

Стиль бароко набув поширення далеко не скрізь. Зовсім інший за духом була, зокрема, голландська школа живопису, що висунула в XVII в. багатьох чудових майстрів. Найбільшим серед них був Рембрандт Харменс ван Рейн (1606-1669). У молодості оселившись в Амстердамі, він швидко досяг популярності, мав учнів, розбагатів. Проте пошуки власного шляху в мистецтві привели до розриву з багатими замовниками, які намагалися нав’язати йому свої смаки. В одному зі своїх кращих творінь, великому груповому портреті офіцерів («Нічний дозор»), Рембрандт, всупереч традиції, лише деякі фігури зобразив освітленими, решта ж заради створення гармонійного цілого помістив в тіні. Скривджені замовники, які бажали отримати традиційні портрети, зажадали повернути їм гроші.

Життя Рембрандта змінилася. Він пережив смерть гаряче коханої дружини і єдиного сина. Залишаючись вірним своєму шляху в мистецтві, він майже перестав отримувати замовлення, його майно було продано за борги. Не зрозумілий сучасниками, Рембрандт до кінця свого життя залишався вірним собі і своїм пошукам істини в мистецтві. Він помер у злиднях і був похований на громадські гроші.
Рембрандт любив писати портрети літніх людей. У їхніх обличчях, часто некрасивих, художник відкривав піднесену духовну красу і людяність. Власне обличчя теж стало для нього цілим світом, що дарує все нові відкриття – з усіх художників того часу саме Рембрандт створив найбільшу серію автопортретів (більше 60), на яких він виступає то безтурботним гульвісою, то солідним бюргером, то простаком, то мудрим і проникливим спостерігачем життя. Зображуючи себе і близьких людей, Рембрандт показує нескінченну різноманітність виразів людського обличчя.

Найулюбленіше засіб його живопису – світлотінь: Немов сяючі, що світяться особи, кисті рук, фрагменти одягу виступають з глибокою, таємничою тіні. Нічого зайвого, вся увага зосереджена на головному – внутрішній світ людини. Шедеври майстра – «Даная», «Повернення блудного сина», багато портрети і автопортрети – належать до кращих створінням людського генія.
Як ви думаєте, чому художник XVII в. Рембрандт залишив стільки автопортретів, скільки ніколи не писали художники Відродження?
Чудова школа живопису існувала в XVII в. і в Іспанії. Її вершина – творчість Дієго Веласкеса (1599-1660). В юності він часто зображав простих людей, пізніше став придворним живописцем короля Філіпа IV. Найчастіше Веласкесу доводилося писати портрети монарха, членів його сім’ї та наближених. Він зображував їх такими, якими вони були в житті, нерідко висвітлюючи своїм пензлем пихатість і безвольність царствених осіб. Втім, король і знати були задоволені своїми портретами: їм подобалося, що вони зображені «як живі». Лише проникливий папа римський Інокентій X, побачивши свій портрет пензля Веласкеса, не міг втриматися від вигуку: «Надто правдиво!»
По-іншому Веласкес зображував карликів і блазнів, які розважали королівське сімейство. Він розрізняв за їх жалюгідною зовнішністю таємні муки і глибоко заховане почуття власної гідності. А в портретах юних принців і принцес за чінной нерухомістю їх поз прихована печаль дітей, з дитинства скованих правилами придворного етикету.
На пам’ятнику Веласкесу в Мадриді висічені слова: «Живописцю істини».

Посилання на основну публікацію