Великобританія після Другої світової війни

Проблема реконверсії для Великобританії стояла набагато гостріше, ніж для США в силу більш серйозних наслідків війни для економіки країни.
У англійському суспільстві зростало розуміння того, що без серйозних змін вирішити серйозні проблеми післявоєнного часу неможливо. Ще до закінчення війни було прийнято рішення провести нові вибори до парламенту, який вже давно втратив свої легітимні основи, так як був обраний ще в 1935 р А уряд У. Черчелля, та й він сам, сподівалися «на гребені переможної хвилі» отримати, нарешті, законну підтримку своєї роботи від англійської нації. Консерватори побудували свою виборчу кампанію на особистості Черчілля – «переможця фашизму», і на оскаженілої антикомуністичної істерії, распространявшуюся і на їхніх опонентів – лейбористів. А ось останні пішли по більш зваженому шляху, запропонувавши нації не так гасла переможців, скільки реальну програму відновлення країни, поставивши кінцевою метою забезпечення стійкого зростання добробуту громадян.
На виборах 5 липня 1945 лейбористи здобули впевнену перемогу, отримавши майже половину голосів виборців (48,3%). Таким чином, вони не тільки просто перемогли, а отримали абсолютну більшість місць у парламенті. Главою третій уряду лейбористів став Клемент Еттлі.
Ключовим компонентом економічної політики уряду стала націоналізація найважливіших галузей економіки, що дало йому в руки важливі важелі для успішного здійснення реконверсії.
До 1947 обсяг промислового виробництва досяг довоєнного рівня, щорічні темпи зростання становили 6% на рік. Лейбористам вдалося фактично неможливе: провести програму націоналізації і одночасно зберегти інтереси бізнесу і позиції ділової еліти в суспільстві.

Однак, для збереження соціального миру в суспільстві та виконання своїх передвиборчих обіцянок, лейбористом було необхідно здійснити широкомасштабні зміни у сфері соціальної політики:
– Ввести в дію нову систему соціального страхування;
– Створити Національну службу охорони здоров’я;
– Розпочати будівництво дешевого житла і т.д.
Все це вимагало значних державних витрат. Для покриття витрат лейбористи були змушені піти на збільшення податків і державного боргу. У 1946 р уряд здійснив позику в 1 млрд. Ф. ст. у США. Але це не допомогло, вже в 1947 р почалася криза фінансів, який змусив уряд Навесні 1949 перейти на режим економії. Була заморожена заробітна плата. Восени здійснена 30% девальвація фунта стерлінга. Все це позначилося на рівні життя пересічних англійців і на престижі уряду. Та й у самій партії почалися розбіжності між поборниками і противниками реформаторського шляху.
Парламентські вибори 1950 знову принесли перемогу лейбористам, але вони втратили переважну більшість у парламенті а консерватори навпаки збільшили своє представництво на 85 місць. Це робило стан справ у політичному житті країни вкрай нестійким.
При цьому на світовій арені розгорталася початковий етап «Х.В.» і Великобританія не могла залишатися осторонь від динаміки розвитку біполярного протистояння. Включившись в програму нарощування озброєнь, уряду К. Еттлі довелося скоротити витрати на соціальну сферу. Це викликало загострення відносин всередині партії і стало приводом до позачергових виборів до парламенту.
Вибори 1951 завершили шестирічний період лейбористського правління. Перемогу здобули консерватори, а пост прем’єр-міністра зайняв їхній лідер У. Черчілль (до цього часу йому вже було 77 років). Консерватори не стали ламати створену лейбористами соціально-економічну інфраструктуру, назвавши її «доконаним фактом». Вони лише обмежили масштаби державного втручання у сферу економіки, число соціальних проектів і провели приватизацію 50 металургійних заводів.
Проте, не дивлячись на певну коригування економічного курсу, несприятливі тенденції в економіці зберігалися. Хоча в 50-і рр. мав місце загальне зростання обсягу промислової продукції, частка Великобританії у світовому виробництві неухильно-но скорочувалася, що означало уповільнення темпів економічного зростання. Англія починала все більше програвати своїм основним конкурентам.
Таким чином, в цілому економічний розвиток Великобританії в перші повоєнні десятиліття можна назвати повільним, але стабільним.
Значне місце (навіть переважна) в політики консерваторів займала зовнішньополітична сфера. Англія вступила до «ядерного клубу», на Британських островах розмістилися американські військові бази. Це викликало невдоволення в антивоєнних колах Е та й у самій партії, що призвело до відставки Черчилля в 1955 р, а його пост зайняв новий лідер консерваторів Антоні Іден. Очолювана ним партія знову отримала підтримку виборців на парламентських виборах 1955 Незважаючи на успіх (консерватори зміцнили свої позиції в парламенті), на перебування їх при владі припав найбільший в післявоєнній історії Великобританії зовнішньополітична криза. Йдеться про події в Єгипті (Суецький криза 1956), що стали завершальною крапкою в історії імперської політики країни.
Дії уряду Ідена не знайшли підтримку ні всередині країни, ні з боку США і західноєвропейських держав (крім Франції). Це було початком кінця політичної кар’єри А. Ідена. Під тиском внутріпартійної опозиції незабаром він був змушений піти у відставку. Лейбористи на стали розгойдувати політичний човен, і крісло прем’єр-міністра залишилося за новим лідером консерваторів Гарольдом Макмілланом.
Таким чином, політичний консенсус між політичними силами, досягнутий у попередні роки, був збережений. Це в цілому забезпечило стабільний розвиток країни на найближчі роки.

Посилання на основну публікацію