Великі арабські завоювання VII-VIII століть

Боротьба християнства та ісламу

З виступом арабів починається новий період в історії всіх трьох частин Старого Світу. Мухаммед заснував релігію, яка зі страшною швидкістю стала поширюватися серед народів Азії і Африки, Притому далеко за кордонами, в яких мали силу вплив грецької освіченості, влада римської держави і вірування християнської церкви. Об’єднані Мухаммедом араби виступили, як завойовники, що заснували величезну державу, і вона відняла у колишньої всесвітньої монархії майже всі її азіатські області і рішуче всі області африканські і навіть перенесла свої завоювання в Європу. З самого ж початку цього нового періоду розпалилася боротьба між християнством та ісламом, складова одне з найважливіших явищ історії середніх віків.

Перші арабські завоювання

Вже Мухаммед, об’єднавши під своєю владою арабські племена, думав почати похід на Сирію. Виконати цей заповіт пророка взявся перший же його наступник, який прийняв титул його намісника (халіфа) Абу Бакр [632-634]. Обставини сприяли цьому плану. Давня боротьба Візантії та Персії послабила обидві ці держави, і результатом цього була та легкість, з якою араби, які жадали видобутку і одержимі релігійним фанатизмом, завоювали різні країни, що належали персам і грекам [1]. У короткий час при перших двох халіфах (другим був Омар [634-644]) вони заволоділи Сирією, Месопотамією, Персією і Єгиптом, що сильно скоротило візантійські володіння поза Європою. Це була священна війна, метою якої було поширення ісламу, і швидкість, з якою вчинено були завоювання, справляючи враження дива, ще більш запалювала арабів до подальших підприємствам такого роду. Втім, у деяких випадках завойовники остерігалися силою нав’язувати нову релігію переможеним і задовольнялися лише простою їх покорою.

Устворення і розширення халіфату

З Аравії з країнами, завойованими Абу Бекр і Омаром, утворилося могутнє держава, що отримала в історії назву халіфату. По смерті другого халіфа, полеглого від руки вбивці, нова держава потрясли смути, викликані питанням про те, хто повинен зробитися «намісником пророка». Зберігачі та господарі Мекки, курейшитов, розділилися на дві партії, і між їхніми кандидатами, з яких одним був Алі, племінник і зять Мухаммеда, а іншим Муавія, начальник війська в Сирії, сталася боротьба, кончившаяся поразкою Алі. Це междоусобие породило і релігійний розкол у мусульманському світі на сунітів і шиїтів, з яких одні, крім Корану, стали визнавати ще сунну, як авторитетне тлумачення священної книги, а інші – саме прихильники Алі – сунну, навпаки, відкинули. Муавія [661-680] зробився родоначальником династії Омейядів (656-750), яка перенесла столицю халіфату з Мекки в Дамаску, з бідної і неосвіченою Аравії в багату і культурну Сирію. Тут під впливом старої культури халіфат перетворився на державу, що нагадує своїм пристроєм і характером колишні східні монархії. Омейяди продовжували і розширювати межі халіфату. В Азії вони включили до складу своєї монархії Вірменію і Туркестан, в Африці – провінцію Бізацену, що становила перш Вандальське королівство, і Мавританію. У 711 р араби перейшли з Африки до Іспанії через протоку, який по імені їх вождя Таріка став називатися Гібралтаром (перехід Таріка). Вестготское королівство було ними завойовано, а через кілька років араби вторглися навіть в Галію, де, однак, зазнали сильної поразки при Пуатьє від франкського полководця Карла Мартела (732). Незабаром після цього почалося і розпадання халіфату. У 750 р проти Омейядів повстав правитель однієї з провінції Персії, Абу ль-Аббас. Він опанував Меккою і Медіною і зробився родоначальником нової династії Аббасидів [750-1258], столиця якої була перенесена в Багдад на Тигре. В Іспанії не визнали цього перевороту, і Омейяди утворили тут особливий халіфат, головним містом якого була Кордова,

Араби і Візантія

Араби не обмежилися зазначеними завоюваннями [2] візантійських провінцій в Азії, але продовжували нападати і на інші частини імперії. Їм вдалося опанувати на час деякими містами в Малій Азії та островами Архіпелагу, і вони стали навіть підступати до самого Константинополя. На початку VIII в. столиці імперії прямо вже загрожувала небезпека бути захопленої арабами, які оточили її і з моря, і з суші і довго не хотіли піти. У цей час імператором став Лев III Ісавр (717-741), вправний і хоробрий полководець, що змусив арабів зняти облогу. Між іншим проти їх кораблів з успіхом був застосований так званий «грецький вогонь», щось на кшталт пороху, за допомогою якого візантійці вміли запалювати ворожі суду. Невдача арабів під Константинополем не припинила, однак, війни з ними. Весь VIII століття пройшов у боротьбі Візантії та халіфату за володіння Малою Азією і Архіпелагом, і врешті-решт греки утримали їх за собою.

Межі Візантійської імперії в VIII столітті

Межі Візантійської імперії скоротилися не тільки в Азії, але і в Європі. У VII ст. слов’яни почали поступово затверджуватися на півночі Балканського півострова. Іллірія була захоплена сербами, а на нижній течії Дунаю змішалися з слов’янами болгари [3] заснували велику державу, яка виявила прагнення до подальшого розширення; з VIII ст. територія Візантійської імперії обмежується тільки середніми і південними частинами Балканського півострова, островами Архіпелагу і Малою Азією з чисто грецьким або сильно елінізовані населенням. У цих межах византийцам було вже не так важко відстоювати існування імперії у війні на два фронти – зі слов’янами і з арабами.

Посилання на основну публікацію