Східнослов’янські племена та їхні сусіди

Слов’янські мови належать найпоширенішою в світі індоєвропейської мовної сім’ї. Тому основою формування слов’ян і інших європейських народів (латишів, литовців, німців, греків, іранців і т.д.) стала давня індоєвропейська спільність. Згідно з однією з версій вона перебувала на півночі Малої Азії (сучасна Туреччина). Звідти на рубежі IV-III-го тис. До н.е. почалося переселення сучасних європейців, в тому числі і слов’ян.

Етногенез слов’ян є предметом наукових суперечок. Раніше вважалося, що слов’яни прийшли з Дунаю, але сучасні дослідники стверджують, що прабатьківщиною слов’ян є межиріччі Вісли і Одри. Тут і почалося розселення слов’янських племен на схід і на південь (Балканський півострів). Перші згадки про народності на території Росії відносяться до бронзового віку. У Біблії, історичних документах Стародавньої Греції і працях Геродота згадуються кіммерійці – союз племен, що жили на Кримському півострові і північних частинах Причорномор’я.

У Північному Причорномор’ї VII-VI ст. до н. е. почалася велика колонізація греків на захід. В результаті було засновано безліч міст-полісів Херсонес (Севастополь), Феодосія, Пантікапей, Фанагрія, Ольвія і ін. Вони були центром торгівлі рибою, хлібом, худобою і рабами. У 480 р. До н.е. е. Пантікапей (нинішня назва – Керч) стає столицею Боспорського царства – потужного греко-варварського держави. В цей же час на степові берега Чорного моря прийшли іраномовні племена – скіфи. Основним їх заняттям було скотарство, землеробство і ремесло. Згодом до IV століття н.е. вони розселилися по всій території північного Причорномор’я, від Дунаю до Дону. Їх пристрій життя також описано Геродотом. Пізніше на ці землі прийшли сармати, вони відвоювали у скіфів більшу частину їх земель і зайняли їх своїми поселеннями.

У період Великого переселення народів в III-VII ст. н. е. Північне Причорномор’я стає своєрідним магістральним шляхом руху народів зі сходу на захід. Гегемонія сарматів в причорноморських степах перейшла до прішеднім з боку Прибалтики готам, які були вихідцями з німецьких племен. Готи в IV ст н.е. створили перше відоме держава в Європі – Ойум. Яке незабаром було зруйновано гунами. Гуни були кочовим народом, мешкали на території від Волги до Дунаю. Вони розгромили римські міста Причорномор’я і підірвали процвітання слов’ян Середнього Подніпров’я, позбавивши їх можливості експортувати хліб. Свого максимального могутності гуни досягли за часів правління вождя Аттіли в V ст., Навіть змогли утворити державу. Але після смерті Аттіли, через міжусобних воєн між спадкоємцями та іншими вождями держава швидко розпалася, гуни пішли за Дніпро. А слов’яни рушили на їх місце і масово вторглися на Балканський півострів.

В результаті Великого переселення народів єдина слов’янська спільність розпалася на три гілки: західних, південних і східних слов’ян, які в наш час представлені такими народами:

  • західні слов’яни (поляки, чехи, словаки, лужицькі серби);
  • південні слов’яни (болгари, серби, хорвати, македонці, словенці, чорногорці, боснійські мусульмани);
  • східні слов’яни (росіяни, українці, білоруси).

Вони розселилися на території Центральної, Східної та Південно-Східної Європи.

Карта розселення слов’ян в VII-VIII століттях. Східні слов’яни позначені темно-зеленим кольором

Всі слов’янські племена займали значну частину території Східно-Європейської рівнини. Східні слов’яни облаштувалися на заході починаючи від Карпат і до північних територій Дніпра на сході, від Ладозького озера на півночі до Середнього Подніпров’я на півдні. Назви племен асоціюється з місцем їх проживання (галявині – поле, древляни – дерево – ліси, дреговичі – дрягва – болото). Найбільшими за кількістю населення і займаним площам були галявині і словени.

Посилання на основну публікацію