Східні слов’яни в давнину

Слов’яни входили в древнє індоєвропейське єдність, що включало в себе предків германців, балтів, слов’ян і індоіранців. З плином часу з маси індоєвропейських племен стали виділятися спільності з родинними мовою, господарством і культурою. Одним з таких об’єднань і стали слов’яни.

Приблизно з 4-го ст., Поряд з іншими племенами Східної Європи, слов’яни виявилися в центрі масштабних міграційних процесів, відомих в історії як велике переселення народів. Протягом 4-8-го ст. вони зайняли нові великі території.

Усередині слов’янської спільності стали складатися союзи племен – прообрази майбутніх держав.

Надалі з загальнослов’янської єдності виділяються три гілки: південні, західні та східні слов’яни. До цього часу слов’яни згадуються у візантійських джерелах як анти.

Південнослов’янські народи (серби, чорногорці та ін.) Утворилися з слов’ян, які оселилися в межах Візантійської імперії.

До західним слов’янам відносяться племена, що розселилися на території сучасних Польщі, Чехії та Словаччини.

Східні слов’яни зайняли величезний простір між Чорним, Білим і Балтійським морями. Їх нащадками є сучасні росіяни, білоруси та українці.

Географія розселення східнослов’янських племен у другій половині 1-го тисячоліття описана в «Повісті временних літ».

У 4-8-м ст. східні слов’яни для захисту від зовнішніх нападів об’єдналися в 12 територіальних спілок племен: поляни (середній і верхній Дніпро), древляни (на південь від Прип’яті), хорвати (верхів’я Дністра), тиверці (нижній Дністер), уличі (південний Дністер), сіверяни (річки Десна і Сейм), радимичі (річка Сож), в’ятичі (Верхня Ока), дреговичі (між Прип’яттю і Двіною), кривичі (верхів’я Двіни, Дніпра і Волги), дуліби (Волинь), словени (озеро Ільмень).

Племена слов’ян складалися за принципом етнічної і соціальної однорідності. В основі об’єднання було кровне, мовне, територіальне і релігійно-культове спорідненість. Основною релігією вірування східних слов’ян до кінця 10-го ст. було язичництво.

Східні слов’яни жили в невеликих селищах. Їх будинки були напівземлянки, обладнані печами. Слов’яни селилися по можливості в важкодоступних місцях, обнося поселення земляним валом.

Основа їх господарської діяльності – землеробство ріллі: в східній частині – підсічно-вогневе, в лісостеповій – перекладне. Основними орними знаряддями були соха (на півночі) і рало (на півдні), які мали залізні робочі частини.

Основні сільськогосподарські культури: жито, пшениця, ячмінь, просо, овес, гречка, боби. Найважливішими галузями господарської діяльності були скотарство, полювання, рибна ловля, бортництво (збір меду).

Розвиток землеробства і скотарства привело до появи надлишкового продукту і, як наслідок, дало можливість самостійного існування окремих сімей. У 6-8-м ст. це прискорило процес розпаду родових об’єднань.

Провідну роль у взаєминах одноплемінників стали грати господарські зв’язки. Сусідська (або територіальна) громада отримала назву верві. Усередині цього утворення існувала власність сімей на землю, а лісові, водні угіддя і сінокоси були загальними.

Професійними заняттями східних слов’ян були торгівля і ремесло. Ці заняття стали культивуватися в містах, укріплених поселеннях, що виникли в племінних центрах або уздовж водних торгових шляхів (наприклад, «з варяг в греки»).

Поступово в племенах почало складатися самоврядування з племінної ради, військових і цивільних вождів. Утворилися союзи привели до виникнення більших спільнот.

У другій половині 1-го тисячоліття сформувалася російська народність, основу якої склали східні слов’яни.

Посилання на основну публікацію