Східне питання і Кримська війна

Східне питання

Кримська війна 1853 – 1856 рр. стоїть у тісному зв’язку зі старим східним питанням. Після Адріанопольського миру 1829 Росія зайняла на Балканському півострові панівне становище як покровительки всього взагалі християнського населення Туреччини, а зокрема дунайських князівств (Молдавії та Валахії). Незабаром після цього імператору Миколі I довелося знову втрутитися у внутрішні справи Туреччини і слідом за тим вдалося ще більше посилити становище Росії на Сході. У 1833 р єгипетський паша Мухамед-Алі обурився проти султана і вже зайняв Сирію і частину Малої Азії, коли Микола I, не бажаючи підпорядкування Туреччини енергійному єгипетському паші, надав військову допомогу султану і тим відвернув завоювання Константинополя єгипетської династією. У подяку за це султан договором в Ункяр-Іскелесі зобов’язався закрити на першу вимогу Росії прохід для військових судів західних націй через Дарданельском протоку в Чорне море. На таке посилення Росії з невдоволенням спостерігали Австрія та Англія. Коли в 1839 р Мухаммед-Алі повторив свою спробу, обидва ці держави, бажаючи попередити нове втручання Росії, поспішили надати сприяння султану і зупинили честолюбного пашу, примусивши його обмежитися становищем спадкового васала Туреччини. Колись грізна Оттоманська імперія мабуть розкладалася [1]. Російський імператор дивився на неї прямо, як на «хвору людину», дуже близького до смерті, а тому і вважав за потрібне заздалегідь подбати про спадщину цього хворої людини. Про свої плани на рахунок Туреччини він говорив з англійським послом, якому повідомив, що сам зайняв би Константинополь, – хоча б і не для того, щоб утримати його в своїх руках, – що Англія могла б винагородити себе Єгиптом або Критом і що в такому випадку на Балканському півострові під заступництвом Росії виникли б окремі християнські держави. Але англійський уряд, кероване тоді лордом Пальмерстоном, не хотіло такого посилення Росії і знайшло співчуття і підтримку в Наполеона III. Російський імператор, який ще раніше ніяк не міг пробачити Людовику-Філіпу революційного походження його влади, не виявляв розташування і до Наполеона III, що дуже ображало нового повелителя Франції. Імператор французів, прагнучи підняти своє значення за кордоном і намагаючись догодити духовенству, відновив стародавню привілей Франції протегувати католикам в Палестині і став підтримувати їх претензії на різні переваги в храмі гробу Господнього в збиток православним. Почалася суперечка про святих місцях, мало-помалу прийняв розміри вельми небезпечні для європейського світу. Порту, підбурювана західними державами, відмовилася визнати за Росією право протегувати православним у всій імперії, і тоді Микола I зайняв своїми військами дунайські князівства, а адмірал Нахімов завдав поразки турецькому флоту при Синопі (1853).

Кримська війна

Англія і Франція вирішили заступитися за Туреччину і оголосили Росії війну, під час якої до союзників приєдналася і Сардинія. Перший міністр цієї маленької держави граф Кавур вчинив так, бажаючи придбати симпатії Франції та Англії і в разі перемоги витягти з союзу з ними будь-які вигоди для своєї батьківщини. Ця війна була взагалі дуже популярна на Заході, тому що Росії давно там боялися і бачили в ній головну противницю нових порядків. Імператор Микола I, який врятував Австрію від угорського повстання і помогший їй зупинити Пруссію в її об’єднавчих прагненнях в Німеччині, розраховував на вірність Австрії, але ця держава зважилася, за висловом Шварценберга, «здивувати світ своєю невдячністю» і зайняла по відношенню до Росії загрозливе становище. У Пруссії, почувалися ображеними тим, що російський імператор завадив їй влаштувати під її гегемонією особливий союз в Німеччині, утворилася придворна партія, яка теж наполягала на оголошенні війни Росії. Союзники, послали ескадри в усі російські моря, зосередили головні свої сили в Чорному морі і висадилися в Криму, де 11 місяців змушені були брати в облогу геройськи захищався Севастополь. У цей час Микола I помер, і після падіння Севастополя новий государ Олександр II для припинення безплідного кровопролиття погодився на укладення миру. За Паризьким світу 1856, – в ув’язненні якого брала участь разом з великими державами і Сардинія, – Росія позбулася невеликої частини Бессарабії і права тримати військовий флот на Чорному морі, але і Туреччина також позбулася цього права: протоки були оголошені закритими для військових кораблів всіх націй. У Росії було відібрано і протекторат над васальними князівствами Туреччини, поставленими тепер під заступництво всіх великих держав.

Переважання Франції

Результатом кримської кампанії було посилення міжнародного значення Франції та тимчасове ослаблення Росії, яка зайнялася на початку царювання Олександра II великими внутрішніми реформами. Поведінка Австрії і Пруссії під час Кримської війни показувало, що їх союз з Росією більш вже не існував, тоді як саме на ньому і тримався весь міжнародний порядок протягом сорока останніх років. З часу скинення Наполеона I Росія була пріоритетною державою на материку Європи, особливо після революції 1848 року, а її армія користувалася славою непереможності. Тепер переважання перейшло до Франції. У її столиці зібрався конгрес 1856 року, і головував на конгресі французький представник. У Париж один за одним почали їздити і самі іноземні государі. На новорічних прийомах дипломатичного корпусу Наполеон III почав говорити промови, у яких розкривав свої політичні плани або робив неясні натяки, що породжували тривогу і побоювання при іноземних дворах і в публіці. Переважна роль Франції лестила національному марнославству французів, і разом зі своїм імператором багато французів були впевнені в тому, що їх батьківщина покликане влаштовувати долі всіх народів. Особисто Наполеон III висував при цьому свій улюблений принцип національностей.

Посилання на основну публікацію