Світ у 1930-і роки

У 1920-і рр. в світовій економіці складається «відновлювальний» ефект: переходившее на мирні рейки господарство європейських країн пред’явило значний, «відкладений» за роки війни попит на продукцію цивільного призначення. У той же час американські капітали і репарації з переможеної Німеччини забезпечували відновлюється західноєвропейську промисловість необхідними фінансовими ресурсами. Наявність ненасиченого ринку та «вільних» грошей сприяло в цей період бурхливого економічного підйому.

Однак підйом виявився не таким довговічним, як думали багато сучасників. Коли відновлення Європи завершилося, ринок виявився перенасичений. Вибухнув найбільший за всю історію економічна криза 1929-1933 рр. Обсяг промислового виробництва в розвинених капіталістичних країнах скоротився в середньому на 38%, сільського господарства – на третину, світової торгівлі – на дві третини.

Керівники Комуністичного Інтернаціоналу проводили в ті роки пряму аналогію між світовою кризою і ситуацією, що склалася в Європі до кінця Першої світової війни. Їм здавалося, що криза викличе нові пролетарські революції. А тому головним своїм ворогом компартії вважали реформістів (соціал-демократів), які, як колись російські меншовики, в умовах найгострішої кризи відволікали пролетаріат від революції, до останнього захищали демократію, закликаючи робітників не до повалення капіталізму, а до пошуку компромісу з буржуазією. Комінтернівці не врахували того, що до початку 1930-х рр. у світі зміцніло потужне фашистський рух. Фашисти прагнули зіграти на випередження по відношенню до комуністів: повалити демократичні режими, розгромити робітничий рух і встановити відверту диктатуру. Перегородити дорогу фашизму можна було тільки в союзі з соціал-демократією під гаслом захисту демократичних свобод. Але замість того щоб об’єднатися в боротьбі проти фашистів, комуністи і соціал-демократи продовжували боротися один з одним. Багато в чому завдяки цьому до влади в Німеччині в 1933 р прийшли націонал- соціалісти на чолі з А. Гітлером. Коли ж в 1934 р був узятий закріплений незабаром на VII конгресі Комінтерну в 1935 р курс на створення широких антифашистських народних фронтів, було вже пізно: виникли два вогнища агресії – фашистська Німеччина на Заході і мілітаристська Японія на Сході.

У 1930-і рр. у світі існувало сім великих держав: Великобританія, Франція, США, Німеччина, СРСР, Італія і Японія, які боролися за вплив на міжнародній арені. Англія і Франція прагнули за всяку ціну зберегти плоди своєї перемоги в Першій світовій війні, а тому були не проти спрямувати зусилля обділеною Версальським миром Німеччини на Схід. США, як і напередодні Першої світової війни, воліли не втручатися в європейські політичні справи, обмежуючись вигідними комерційними угодами з якими зацікавленими партнерами (американці вкладали капітали в відроджувати німецьку промисловість, брали участь в радянській індустріалізації і, зрозуміло, співпрацювали з англійськими та французькими підприємницькими колами) .

Будинок Союзів в Москві під час роботи VII конгресу Комінтерну. 1935

Обділені при розподілі «здобичі» після Першої світової війни Італія і Японія були незадоволені сформованою еістемой, але до пори до часу обмежувалися компенсацією в Ефіопії (її захопила Італія) і Китаї (частина його окупувала Японія), не наважуючись на відкриту боротьбу з Англією і Францією . Радянський Союз, зайнятий хворобливими внутрішніми перетвореннями (індустріалізацією, колективізацією), був зацікавлений у підтримці міжнародної стабільності. І нарешті, Німеччина, потерпіла поразку у Першій світовій війні і понесшая істотні територіальні, військово-економічні втрати, після приходу нацистів до влади відкрито заявляла про свої реваншистських цілях і претензії на світове панування. Причому головним напрямком німецької експансії А. Гітлер відповідно з багатовіковою німецькою традицією оголошував СРСР – «Drang naeh Osten» («натиск на Схід»).

Присутність на арені світової політики 1930-х рр. націлених на переділ світу режимів Німеччини, Італії та Японії все більше робило планету схожою на порохову бочку з підведеною до неї запаленим бікфордовим шнуром, довжина якого невблаганно скорочувалася.

25 жовтня 1936 був оформлений союз Німеччини та Італії, названий «Вісь Берлін – Рим». В угоді зізнавався захоплення Італією Ефіопії, встановлювалася загальна лінія поведінки стосовно подій, пов’язаних із заколотом генерала Ф. Франко в Іспанії, розмежовувалися сфери «економічного проникнення» на Балканах і в басейні Дунаю. 25 листопада 1936 Німеччина і Японія підписали «Антикомінтернівський пакт» про спільну боротьбу з комуністичним рухом, штаб-квартира якого знаходилася в Москві. Пізніше до нього приєдналися Італія та інші фашистські й авторитарні держави. 27 вересня 1940 «Антикомінтернівський пакт» був перетворений у відкритий військовий союз («Берлінський пакт»).
У вкрай напруженій міжнародній атмосфері наприкінці 1920-х – 1930-і рр. зовнішня політика СРСР пройшла три основних етапи: 1) 1928-1933 рр. – В Європі союзницькі відносини з Німеччиною, розширення контактів з іншими державами, на Сході прагнення робити свій вплив на події, що відбувалися в Китаї; 2) 1933-1939 рр. – Зближення з Англією, Францією та США на антинімецької і антияпонської основі, прагнення зберегти сфери впливу на Сході і уникнути прямої конфронтації з Японією; 3) 1939 – червень 1941 – вимушене зближення з Німеччиною і Японією.

Посилання на основну публікацію