Створення християнської церкви

Відповідно до Священного Писання, на п’ятдесятий день після Великодня на апостолів зійшов Святий Дух у вигляді язиків полум’я, і ​​вони почали говорити на «інших мовах». Ця подія привернула величезну юрбу цікавих, перед якими апостол Петро почав проповідувати про Ісуса Христа. У результаті його проповіді були хрещені декілька тисяч чоловік.
Більшість богословів вважають саме цей день початком створення християнської церкви.
Особливу роль у поширенні християнства зіграв апостол Павло (до навернення до християнства носив ім’я Савл, або Саул). Він був жорстоким переслідувачем прихильників нової релігії і для боротьби з християнами відправився в Дамаск. На шляху туди йому стало божественне бачення, яке перетворило Савла з запеклого гонителя в видатного християнського проповідника. Павло здійснив кілька місіонерських подорожей від Малої Азії до Риму (за переказами, до берегів Атлантичного океану в Іспанії та Британії), повсюдно створюючи християнські громади. Йому належать 14 послань, які увійшли в Новий Завіт.
Решта апостоли також здійснювали подорожі, проповідуючи Слово Боже у різних народів. Існує переказ, що апостол Андрій відвідав землі, на яких згодом виникло місто Київ.

Завдяки діяльності апостолів у багатьох частинах Римської імперії виникли громади віруючих, члени яких разом молилися, слухали Євангеліє, здійснювали таїнства (найдавніші з них – хрещення і причастя) і обряди, відзначали дні, пов’язані із земним життям Ісуса Христа. Посередниками між Богом і віруючими (мирянами) були священнослужителі (єпископи, священики, диякони), що стали наступниками апостолів. На чолі великих християнських громад (єпархій) перебували єпископи (від грец. – Охоронець). Найбільш впливовими і шанованими були єпископи Риму, Олександрії, Антіохії, Константинополя і Єрусалима. Первосвященик Риму (римський папа), який користувався великим авторитетом як наступник апостола Петра, з часом почав претендувати на чільну роль у християнському світі.
Єпископ керував священиками, дияконами і церковнослужителями. Священики займалися богослужбовими справами, проповіддю та вченням. Диякони мали спостерігати за церковним благочинністю, розносити причастя хворим; за вказівкою єпископа вони розпоряджалися церковним майном, виконували адміністративну та соціальну роботу.
Церковнослужителі, які не зведені в духовний сан, – псаломщики, паламарі (алтарники), паламарі та ін. – Допомагали священнослужителям в здійсненні богослужіння.
У перші століття християнства виникло чернецтво. Ченці – ревнителі благочестя, що уникали мирської суєти, залишали міста і селища і йшли в пустелі, де проводили життя в молитві, самозреченні, роздумах про Бога. Основоположником відлюдницького чернецтва став Антоній (III-IV ст.). З часом з’явилися чернечі громади та монастирі. Засновником общежительного чернецтва вважають єгиптянина Пахомія (III-IV ст.).
Особливим авторитетом і пошаною у християн користалися Отці Церкви. До них зараховують богословів, які довели абсолютну прихильність вченню церкви і відзначилися благочестивим життям: Василя Великого, Григорія Богослова, Ієроніма, Іоанна Златоуста, Григорія Нісського та ін.

Посилання на основну публікацію