Становлення «суспільства добробуту» і змішаної економіки

До держав євроатлантичної цивілізації відносяться такі країни, як США, Великобританія і її «білі» домініони (Канада, Австралія), а також Франція. Військово-політичне співробітництво цих країн після Другої світової війни заклало основи більш тісного союзу. З прийняттям Німеччиною та Італією після війни ліберально-демократичних принципів організації політичного життя рамки «євроатлантизму» ще більш розширилися.

У 1960-1970-і рр. в «євроатлантичних» країнах і Японії склалося суспільство, яке в Західній Європі називали «суспільством добробуту», у США – «загального благоденства». Хоча в різних країнах воно мало свої особливості, до числа загальних його ознак ставилися: значна ступінь соціальної захищеності трудящих, високий рівень життя більшості населення, ефективна економіка і т.д.

Основою «суспільства добробуту» було стабільне, щодо безкризовий розвиток економіки. Ряд держав – ФРН, Італія, Голландія, Австрія, Бельгія, Швейцарія, Фінляндія – продемонстрували те, що було названо «економічним дивом». Це – тривав понад десятиліття стабільне економічне зростання (близько 5% на рік), значне підвищення рівня життя, майже повне рішення проблем бідності та безробіття. Найбільш ефективним було японське «економічне диво». Країна висхідного сонця досягла найвищих темпів розвитку за всю історію людства – більше 10% зростання виробництва ВВП на рік (в кінці XX ст. Вони були перевершені Китаєм).

Після Другої світової війни доступні капіталізму ринки скоротилися. Це сталося, по-перше, через значне зменшення торгівлі з увійшли в соціалістичний табір країнами Східної Європи; а по-друге, через кризу колоніальної системи, що порушив налагоджені механізми торгового обміну між колоніями і метрополіями. У цих складних умовах ринкова економіка змогла не тільки вижити, а й досягла нових рубежів розвитку. У країнах євроатлантичної цивілізації були проведені реформи, якісно змінили стан суспільства. Вони були пов’язані з зростанням ролі держави в економіці, наданням їй соціально орієнтованого характеру.

Підвищенню ролі держави в економіці сприяли дві світові війни, що зажадали від їх учасників граничного напруження сил. Повсюдно вводилося централізоване розподіл стратегічних ресурсів, продовольства і робочої сили. Післявоєнне відновлення економіки також вимагало державного втручання. Зокрема, необхідно було створити робочі місця для мільйонів демобілізованих військовослужбовців, забезпечити конверсію – переклад промисловості на мирні рейки, випуск цивільної продукції. Крім того, у воєнний час скорочувалися інвестиції в економіку, що призводило до морального та фізичного зносу устаткування.

У більшості держав, крім США, приватний бізнес був не здатний вирішити проблеми, що виникли після Другої світової війни. У Великобританії при владі в 1945-1950 рр. перебувала лейбористська партія на чолі з К. Еттлі. Вона провела в життя широку програму націоналізації з виплатою компенсації колишнім власникам. До держави перейшли вугільна, металургійна і газова промисловість, транспорт, системи зв’язку, за його рахунок здійснювалась їх модернізація.

Такі ж заходи, навіть у більш широких масштабах, здійснювалися у Франції. Завдяки діяльності коаліційних урядів, в яких велику роль відігравали соціалісти і комуністи, за період 1954-1958 рр. у власності держави виявилася майже вся вугільна і газова промисловість, 80% авіаційної та 40% автомобільної. Всього ж державі належало близько третини всього національного майна. У підсумку модернізації націоналізованих галузей був забезпечений майже двократне зростання обсягу випуску промислової продукції. Згодом держава допомогла приватним фірмам зміцнити свою конкурентоспроможність, що дозволило створити «відкриту економіку», скасувати протекціоністські заходи. Потім, також за участю держави, стали створюватися великі корпорації, здатні діяти вже в масштабах интегрирующейся Європи. В Італії в складних післявоєнних умовах держава взяла на себе захист підприємств і банків від банкрутств. Провідну роль в економіці країни грала державна корпорація ІРІ, збереглася з часів Муссоліні. Стояла при владі партія християнських демократів з 1950-х рр. розробляла середньострокові загальнонаціональні програми економічного розвитку та подолання відсталості південних районів країни. На початку 1960-х рр. у власність держави перейшла електротехнічна промисловість.

Підсумком перетворень стало формування в більшості західноєвропейських країн змішаної економіки. Приватна власність зберігалася, але багато банків і підприємств провідних галузей перейшли у власність держави і керувалися їм на плановій основі. Система планування відрізнялася від прийнятої в країнах соціалізму. У СРСР і Східній Європі плани носили директивний характер (т. Е. Вважалися законом, обов’язковим до виконання) і розроблялися для всієї економіки, охоплюючи всі основні показники її розвитку. У країнах Заходу плани були індикативними, тобто дають лише загальні, приблизні орієнтири розвитку з урахуванням можливих коливань попиту та пропозиції. Вони не були обов’язковими для приватних великих корпорацій, середнього та малого бізнесу, що діють згідно з принципами ринку. У той же час держава, використовуючи важелі податкової політики, розподіляючи замовлення, міняючи відсотки отримання доходів за банківськими вкладами (ставки облікового відсотка), впливало на приватний сектор. Його спонукали знижувати або збільшувати темпи приросту виробництва в залежності від стану ринку.

Складається в країнах Заходу систему змішаної економіки називали по-різному. Радянські дослідники – державно-монополістичним капіталізмом. Один з провідних американських економістів Дж. Гелбрейт – «новим індустріальним суспільством».

Посилання на основну публікацію