Сталін і розділ Корейського півострова

Ціною незалежності сучасної Кореї, яка зародилася 70 років тому, стало її розчленування. Уряду Республіки Корея і КНДР були сформовані в серпні і вересні 1945 року відповідно. До цього часу, тобто ще до появи вищих органів виконавчої влади, що діяли від імені народу, Корея вже була розділена по 38-й паралелі на північну і південну частини. Таким чином, проблеми поділу Кореї невіддільні від історії Корейської війни. Якби не поділ, цієї війни могло б і не бути. Розчленування Корейського півострова, як і сама ця війна, було вироблено у відповідності зі стратегічними інтересами і геополітичними планами великих держав і без урахування думки самих корейців. Виходячи з цього неможливо вивчати проблеми, пов’язані з поділом Кореї, не уявляючи собі, які були ці плани і розрахунки. Те ж справедливо і відносно Корейської війни.
З кінця XIX ст. Росія тричі брала безпосередню участь у розробці планів розділу Кореї. Вперше це сталося в 1896 р в рамках підготовки російсько-японського договору по корейським справах («протоколу Лобанова – Ямагати»). Вдруге – в 1903 р, коли в ході російсько-японських переговорів були сформульовані російські пропозиції Японії на той самий рахунок. Нарешті, третім епізодом стала участь І. В. Сталіна в обговоренні плану американського президента Гаррі Трумена про розподіл Кореї по 38-й паралелі. Якщо перші дві спроби не вийшли за рамки дискусій, то остання завершилася радянсько-американським угодою 1945 про розчленуванні півострова.
Як відомо, 9 серпня 1945 РККА атакувала японські війська в Маньчжурії. 12 серпня радянська 25-а армія, яка входила до складу 1-го Далекосхідного фронту, через Kyongheung вступила на територію Кореї. До 25-му серпня вона просунулася на південь від 38-ї паралелі, досягла міст Kaesong, Haeju, Hwachon і Yangyang, закріпилася в них, заснувала прикордонний контроль і перерізала залізничне сполучення. Через два тижні в південну Корею почали прибувати американські війська. У підсумку Корейський півострів виявився поділений на північну і південну частини, кожна під управлінням собст венної окупаційної адміністрації. Лінією їх розмежування була визнана 38 паралель, що і підтвердив Сталін у відповідь на появу наказу № 1 президента Трумена генералу Макартур. Після підписання акту про капітуляцію Японії саме 38 паралель стала лінією демаркації радянських і американських військ. За наявними відомостями, таку лінію розмежування ще в ніч на 10 серпня 1945 запропонували американські полковники Девід Раск і Чарльз Бонстіл, офіцери Військово-цивільного координаційного комітету. Про це поспішному рішенні Трумен тут же сповістив секретної телеграмою Сталіна, який негайно на нього погодився.
Які політичні міркування змусили США встановити, а Радянський Союз підтвердити саме таку лінію розмежування? Теорія їх таємної змови трактує це питання в двох основних версіях. За словами першого південнокорейського президента Лі Син Мана, розділ Кореї по 38-й паралелі був встановлений великими державами ще на Ялтинській конференції в лютому 1945 р Лі звинувачував західних учасників конференції в Ялті в «здачі» половини Корейського півострова. Більше того, він стверджував, ніби півострів не був тоді розділений між США і СРСР, а попросту відданий американцями російським в обмін на вступ Червоної армії у Другу світову війну на Далекому Сході. За іншою версією, всьому виною були рішення Потсдамської конференції, яка відбулася в липні 1945 р Дж. Макьюн в 1946 р, а пізніше і Р. Лаутербах створили цілу «ялто-Потсдамської» теорію, згідно якої дискусії про розподіл Кореї були розпочаті в Ялті, а закінчилися в Потсдамі рішенням про час її розчленовування з 38-ї паралелі.
Згідно ще одній точці зору, побічно до цієї справи була причетна Японія. Токіо з побоювання радянської окупації японських островів шляхом вкидання неправдивої інформації та навмисного ослаблення свого збройного опору підштовхнув США до розділу Кореї по 38-й паралелі. До такої трактуванні схиляються південнокорейські історики Jun-Seok Ko, Ki-Jo Kim, Harimao Park і Jin-Soon Do. У Пхеньяні ж причину такого перебігу подій вбачають у тому, що японці навмисне передали свої війська на північ від 38-ї паралелі під команду Квантунської армії, в той час, як на південь від неї знаходилася японська 17-а армія; це, мовляв, і зумовило лінію майбутнього корейського розмежування.
Стверджувалося також, що ідея розділу Кореї по 38-й паралелі належала американським генералам Дж. Халлу і Дж. Лінкольну. Останній, будучи головою одного з військово-аналітичних підрозділів, згідно з дослідженням Wan-Bom Lee, обгрунтовував необхідність такого способу розчленування Кореї військово-стратегічними інтересами США. Починаючи з зими 1945, пише цей дослідник, американці розробляли сценарії стримування СРСР, і запропонований ними варіант розділу Кореї, з одного боку, проистекал з їхнього бажання знайти компроміс в розмежуванні сфер впливу з Радами, а з іншого – уособлював верхню планку їх власних військово-політичних домагань і інтересів.
В основу ідеї співпраці великих держав, яку висунув Сталін на Ялтинській конференції, лягли властиве йому розширювальне тлумачення поняття «військова здобич», прагнення закріпити за кожним учасником Антигітлерівської коаліції певну сферу впливу і максимально розширити число нейтральних або дружніх СРСР держав уздовж його кордонів. Приблизно такий же зовнішньополітичної моделі свого часу дотримувалася і Російська імперія. Очевидно, що головною турботою Сталіна була Європа. Для СРСР, як держави, що зіграв вирішальну роль у розгромі нацистської Німеччини, особливо важливо було забезпечити свій вплив у Східній Європі. Цей регіон в Кремлі вважали ключовими для забезпечення власної безпеки і одночасно місцем, звідки мала розпочатися світова революція. Проблеми Далекого Сходу, за вплив на якому американці люто билися з японцями, цікавили радянське керівництво значно менше. До того ж тут США відчували себе наддержавою, тоді як в Європі за роки війни вплив їхніх союзників, Франції і Великобританії, помітно послабшав. У тихоокеанському басейні США мали недвозначні експансіоністські плани. Президент Ф. Рузвельт прагнув до встановлення виключного контролю над Японією, до знаходження Америкою юрисдикції над островами Тихого океану, які були захоплені японцями в роки війни, а також до установи в Китаї об’єднаного проамериканського уряду. Сталіну малювалося встановлення контролю над США для стримування експансіоністських прагнень американців в Європі і на Далекому Сході – шляхом переговорів зі своїм головним «друго-ворогом».
У Ялті в обмін на свій вступ у війну з Японією радянський лідер зажадав відновити вплив Росії на територіях, втрачених нею за підсумками російсько-японської війни 1904-1905 рр. Для США вступ Росії у війну на Далекому Сході було настільки важливим, що Рузвельт ще 8 грудня 1941 прямо говорив про це радянському послу М. М. Литвинову. У 1943 р Сталін повідомив Рузвельту, що навіть будучи пов’язаний війною на Заході, Радянський Союз готовий потроїти свою сибірську угрупування, і запевнив, що СРСР негайно приєднається до союзників на Сході, як тільки Німеччина буде переможена. Однак виконати цю обіцянку було зовсім не просто. До того ж СРСР був пов’язаний п’ятирічним Пактом про ненапад з Японією, який був підписаний у Москві 13 квітня 1941 Тоді бажання Японії направити свої військові зусилля на південь збіглося з прагненням СРСР перекинути свої далекосхідні війська на захід. Що могло змусити Сталіна виконати обіцянку, дану Рузвельту, ціною анулювання Пакту про ненапад з Японією?
28 вересня 1944 вустами посла Вільяма Гаррімана Сполучені Штати підтвердили радянському керівництву, що основною метою Червоної армії на Далекому Сході, на їхню думку, повинен з’явитися розгром Квантунської армії, який одночасно заблокує постачання Японії в Маньчжурію. У жовтні Сталін, розмірковуючи про масштаби майбутньої радянської військової операції в Китаї, поцікавився у свою чергу у американського посла, чи може Червона армія розраховувати на допомогу і взаємодію союзника. Гарріман у відповідь заявив, що таку можливість його уряд не розглядає, і в Маньчжурії Червоної армії належить діяти самостійно. Сталін зауважив, що для того, щоб розгромити японську угруповання, його військам доведеться наносити удари по різних напрямках, у тому числі – по портах на півночі Кореї, тоді як американські військово-морські сили повинні оперувати в Японському морі. У ході Ялтинської конференції американці уточнювали деталі майбутніх наступальних операцій СРСР на Далекому Сході, і Кремль витлумачив це як остаточне визнання своїх військових планів союзниками.
Сталін розраховував на відновлення російської присутності в Порт-Артурі і Даляні, на повернення Росії в зону КВЖД при збереженні status quo в Зовнішній Монголії. Останнє означало її колишню незалежність від Китаю з одночасним включенням в зону радянського впливу. Схоже, що це була лише мінімальна програма радянської далекосхідної експансії, проте в очах лідера Гоміньдану Чан Кайши вона з’явилася величезним приниженням і нещастям для Китаю. У ході переговорів про укладення договору «Про дружбу і союз між СРСР і Китаєм», принципове рішення про яке було досягнуто ще в Ялті, Сталін заявив чолі китайської делегації Сун Цзивеню, що якщо в минулому Росія прагнула до союзу з Японією, щоб розділити Китай, то тепер має намір блокуватися з Китаєм проти Японії.
У чому конкретно полягали сталінські плани щодо Японії? Чи укладалися вони тільки у поверненні Росії Курил і південній частині Сахаліну? Якщо це так, то йому було б цілком достатньо рішень Ялтинської конференції. Проблема полягала в Японії. Жодна зі сторін не була готова детальні переговори на цей рахунок. Якщо американці вважали, що сам факт окупації ними Японії поставить межі можливої ​​радянської експансії, то Поради претендували на спільні з США військові операції на японських островах. Оскільки ця проблема за визначенням не могла з’явитися предметом переговорів, питання могло бути врегульована тільки реальним співвідношенням бойової потужності союзників у кожному конкретному випадку і в кожному конкретному місці.
У Ялті Сталін утримався від будь-яких заяв щодо Кореї. Він обмежився тим, що взяв до уваги відмову президента США від розміщення тут своїх військ і погодився з американською ідеєю про встановлення колективної опіки над Кореєю. Однак угоду про таке опікою не було деталізовано і закріплено на папері, між тим, як кожна зі сторін, як стало ясно згодом, розуміла його по-своєму. Сполучені Штати були стурбовані ситуацією в Кореї, тоді як СРСР був націлений на японські землі.
Записка військово-стратегічного підрозділу військового відомства США, яка була опублікована в січні 1945 р, напередодні Ялтинської конференції, під заголовком: «Окупація Японії і контроль над нею після перемоги» (“Occupation and Control of Japan in the Post Defeat Period”) , констатувала, що з точки зору американських інтересів введення в Кореї системи зонування переважніше. Виходячи з цього в документі викладався план спільної окупації Кореї, націленої, головним чином, на те, щоб запобігти встановленню над ній надзвичайного радянського впливу. Конкретно йшлося про виділення двох-трьох провінцій на північному сході країни як зони радянської окупації, трьох північно-західних провінцій – британської, трьох південно-західних провінцій, включаючи острів Чеджудо, – китайської та решти п’яти – американської. Така схема опіки була покликана захистити американські інтереси на Тихому океані і, підвищуючи статус в цьому регіоні СРСР, запобігти одноосібну окупацію їм Корейського півострова.
У записці, підготовленій II Східно-азійським відділом радянського зовнішньополітичного відомства в червні 1945, висловлювалася надія на набуття післявоєнної Кореєю повновагого суверенітету і самостійності. Радянському уряду пропонувалося ініціювати створення тут міжнародної опіки в особі чотирьох великих держав – США, СРСР, Великобританії та Китаю, щоб забезпечити народові Кореї політичну та соціально-економічну незалежність. Крім того, в документі підкреслювалося, що шлях до набуття Кореєю незалежності повинен бути прокладений таким чином, щоб не допустити її перетворення на базу для можливої ​​агресії проти СРСР на Далекому Сході. Найбільш дієвим засобом для досягнення цієї двоякою мети визнавалося встановлення дружніх радянсько-корейських відносин. З документа випливало, що мета СРСР полягала в забезпеченні своїх стратегічних інтересів у північно-східній Азії допомогою встановлення союзного контролю над Чосон. Конкретна завдання полягало у створенні об’єднаного корейського уряду під радянсько-американським контролем.
У листі, який в грудні 1945 нарком у закордонних справах В. М. Молотов направив держсекретареві США Джеймсу Бирнса та керівнику британського Форін офіс Ернсту Бевін, говорилося про відновлення незалежної Корейської держави з демократичною виборчою системою. Тут же пропонувалося утворити Сполучений радянсько-американський комітет, який забезпечив би створення тимчасового уряду з представників американського і радянського командування. За думки Молотова, Сполученому комітетові належало вступити в контакт з корейськими демократичними партіями та громадськими організаціями, залучити їх у свій склад з тим, щоб забезпечити розвиток Кореї по шляху демократії та незалежності. З документа випливало, що у Сталіна не було мети встановити над Кореєю свій одноосібний контроль. Ймовірно, його план був складніше – він прагнув маневрувати між своїми і американськими інтересами і впливом в регіоні заради оволодіння стратегічно важливими пунктами Корейського півострова.
До кінця своїх днів президент Рузвельт запевняв у своїй прихильності передвоєнним домовленостям про співробітництво з Радянським Союзом. На нарадах різного роду він нерідко блокував ініціативи Держдепу, спрямовані на посилення політичної лінії щодо СРСР. Визнаючи, що Сполучені Штати в майбутньому повинні перетворитися на одного з ключових гравців Азіатсько-Тихоокеанського регіону, від якого залежатиме весь післявоєнний світоустрій, американський президент вважав безглуздим обговорювати майбутнє Кореї до закінчення війни, оскільки воно безпосередньо залежало від успіхів на полі брані. У свою чергу, Сталін поводився пасивно, вважаючи, що деталізація в обговоренні корейських справ призведе до обмеження його загарбницьких задумів в Кореї, де, як уже вказувалося, у разі вступу Червоної армії у війну проти Японії, він претендував на заняття ряду північних портів. Тим більше, що радянським військам, щоб вторгнутися в Корею, було достатньо форсувати річку Туманган.
Після Ялтинської конференції радянсько-американське співробітництво виявилося в глухому куті. З тих пір, як стала очевидною перемога над фашистською Німеччиною, тон зовнішньополітичних демаршів СРСР став більш жорстким. Іншим фактором стала загибель у середині квітня 1945 Рузвельта, який багато зробив для встановлення більш тісних відносин з Кремлем. Перші ж кроки адміністрації його наступника на президентській посаді свідчили про зміну політики Вашингтона. Трумен санкціонував пропозиції свого найближчого оточення про посилення лінії щодо СРСР і його експансіоністської стратегії.
Бруском цих змін стало ставлення адміністрації Трумена до проблеми участі СРСР у війні з Японією. Ключову роль придбала дилема, чи дійсно радянське участь в ній настільки необхідно, як вважали за часів Рузвельта. Думки з цього приводу в оточенні Трумена розділилися. У доповіді від 16 квітня 1945 генерал Вільям Дін, майбутній військовий губернатор Південної Кореї, а тоді глава американської військової місії в Росії, стверджував, що військова співпраця з СРСР в даний момент вже не має значення для США. Проте військове міністерство і командування американських сухопутних сил дотримувалися іншого погляду. У травні 1945 р військовий міністр Генрі Стімсон висловлювався в тому сенсі, що вступ СРСР у війну сприятиме її якнайшвидшому закінченню. Його думку поділяв генерал Макартур, який вказував, що Поради можуть зіграти важливу роль у розгромі Японії, змусивши останню тримати свої армії на материку, поки американські війська будуть оперувати на японських островах.
Сам Трумен у військових питаннях схилявся до думки Стімсона і Макартура остільки, оскільки визнавав необхідність якнайшвидшого закінчення війни з подальшим посиленням лінії щодо Рад. Погодившись ж на участь СРСР у війні на Далекому Сході, він змушений був задуматися про те, щоб мінімізувати пов’язані з цим політичні ризики.

Посилання на основну публікацію