СРСР у 1946-1953 рр.

У різні періоди про післявоєнні роки писали по-різному. До середини 80-х рр. їх славили як час масового подвигу радянських людей, які зуміли в найкоротший термін відновити зруйноване війною. Підкреслювалися досягнення науки і техніки, у тому числі створення атомної промисловості і ядерної зброї. І тільки зрідка проривалися згадки про нові репресії, про важкої і мізерної життя мільйонів людей, про ідеологічні «погромах» у мистецтві та науці. З другої половини 1980-х рр. хлинув потік відомостей про голод 1946-1947 рр. в багатьох районах країни; про звільнені радянських військовополонених, яких везли в сталінські табори; про розгром генетики і ряду інших напрямків наукової думки; про ідеологічний засудженні А. Ахматової, М. Зощенко та інших письменників; про так званих «ленінградському справі» і «справу лікарів».
Головне, що всі ці публікації в основному вірні. Подолання правда історії полягає в тому, що тоталітарна система вміло експлуатувала ентузіазм людей, які вірили в ідеали соціалізму; готових терпіти життєві незручності заради миру на землі; вірили обіцянкам про швидке настання щасливого життя. Одночасно зростало число людей з підвищеним почуттям відповідальності за долю країни, які прагнули самостійно осмислити реальний стан справ; бачили глибинні суперечності між теоретичними ідеалами соціалізму і фактичними методами партійно-державного керівництва.
Могутня система все більш виявляла свою нездатність вирішувати корінні питання економічного та соціального життя. Сумніви в її непогрішності починали виникати у частини партійних працівників. Таким чином, ці післявоєнні роки стали часом наростаючої кризи системи та зростаючого розуміння необхідності її реформування.

Посилання на основну публікацію