Соціальна сфера СРСР: образи і реальність

У роки перших п’ятирічок в міста ринув потік людей з села. Міське населення склало, за даними перепису 1939 р 56 млн чоловік (всього населення СРСР становило 170500000 чоловік). Більше половини городян проживали у великих і середніх (понад 50 тис. Осіб) містах. У складі міського населення переважала молодь.

Соціальна структура населення поступово почала змінюватися в напрямку росту чисельності промислових робітників (10 млн до кінця першої п’ятирічки проти 4 млн в 1928 р), загальна чисельність робітничого класу До 1941 р перевищила 25 млн осіб. У 1930 р закрилися активно працювали в роки непу біржі праці. Було затверджено положення про пенсії та допомогу по соціальному страхуванню і по старості (до цього посібника отримували тільки інваліди старості – робітники і службовці, що мали серйозні захворювання, колишні червоноармійці). За даними перепису 1939 р найбільшими соціальними групами в СРСР були колгоспники (46,2%) і робітники (32,1%). За 2,2% становили селяни-одноосібники і кооперовані кустарі (некооперовані кустарі – 0,6%). Службовці та інтелігенція об’єднували 14,1% населення, виділені в окрему категорію керівники партійних, державних та інших організацій – 2,5%.

Боротьба за високі виробничі результати стала нормою повсякденного життя, «Напір», «Штурм», «Взяття рубежів» були гаслами дня, «Дайош!» – Ключовим закликом. З метою зміцнення трудової дисципліни директори підприємств отримали широкі повноваження, у тому числі право звільняти працівників без згоди профспілки. Самовільне невихід на роботу загрожував звільненням і судом. З грудня 1932 в СРСР були введені загальногромадянські паспорти, їх прописували в органах міліції за місцем проживання (у 1920-і рр. Особистість засвідчували за допомогою профспілкового квитка, розрахункової книжки з місця роботи або довідки домкома). Цей захід ставила заслін безконтрольного притоку людей в місто і посилювала контроль над міським населенням.
В кінці 1920-х рр. в умовах наростаючої нестачі продуктів харчування і товарів повсякденного попиту знову ввели розподільну систему. Ті, хто працював, прикріплялися до певних магазинах, який видавав товари за так званим збірними книжкам. Товари в необмеженій кількості можна було купити в що з’явилися в 1929 р комерційних магазинах, але ціни тут були в кілька разів вище державних, за якими здійснювався розподіл за картками. Особливу категорію становила мережа магазинів Торгсин, спочатку снабжавшая за валюту іноземців. Ці магазини відкрили двері і для радянських громадян, тут можна було купити відсутні в звичайних магазинах товари, здавши державі золото, ювелірні вироби та антикварні речі або обмінявши паперові рублі на золоті червінці по спецкурсу.

Для поповнення бюджету індустріалізації в цілях закупівлі за кордоном нової техніки була організована безпрецедентна у світовій практиці продаж за кордон художніх цінностей. Ще одним джерелом додаткового залучення коштів для фінансування індустріалізації стали державні позики. У 1927-1935 рр. було випущено в цілому 9 позик, вони забезпечили близько 10% доходів бюджету в першій половині 1930-х рр. На фактично обов’язкову покупку облігацій у працюючих в середньому йшла одна-дві місячні зарплати на рік.
На комунальній кухні. 1930-і рр.
Механізми мобілізаційної економіки повертали в повсякденне життя риси аскетичного побуту перших післяреволюційних років. З відходом непу став змінюватися вигляд міських жителів. В умовах браку товарів повсякденного попиту знову взяли гору темні кольори і дешеві світлі полотняні тканини. Керівні працівники копіювали воєнізований стиль одягу вищого партійного керівництва. У моду увійшов напіввійськовий френч (так звана «сталінка») і чоботи. Молодь носила смугасті футболки, брюки кльош, парусинові туфлі (шкіряні могли дозволити собі далеко не всі, а в селі таке взуття взагалі була рідкістю). Крепдешинові (крепдешин – вид шовкової тканини) сукні були найбажанішим предметом жіночого гардеробу, у чоловіків ознакою соціального статусу став бостонові (бостон – щільна вовняна тканина) костюм.

У побуті з’явилися нові слова, що відповідали реаліям тогочасного життя, – «вогнище» (дитячий садок), гопник (хуліган), лішенец (позбавлений виборчих прав), стахановець, шамать, жіропріказ (квитанція на сплату за квартиру), управдом, блат, забірна книжка. Але побут міст ще зберігав і звичні з дореволюційних часів патріархальні риси. По дворах ходили лахмітники (купували і продавали старі речі), точильники (точили ножі, ножиці), разносчіци молока. Із села виписували помічниць по господарству; в більшості сімей працювали всі. Звичною практикою в сім’ях управлінців і службовців було запрошення няні для нагляду за маленькими дітьми. Нерідко всі члени сім’ї жили в одній кімнаті. Значимою фігурою міського побуту був всезнаючий двірник. Двори міських околиць залишалися місцем повсякденного спілкування.

Життя більшості людей мимоволі проходила на роботі, в комунальній квартирі або в гуртожитку, в клубі на заняттях гуртків та секцій. Надавати значення побуті у молоді вважалося «міщанством», головне місце в житті відводилося праці. Люди «пропадали» на роботі, трудилися поза графіком. Людина вписував свої трудові зусилля в загальний порив, він ніс відповідальність перед товаришами за свої справи і помисли, а колектив зобов’язаний був перевиховувати «оступився» або «несвідомого». Масований тиск держави диктувало жорстку модель поведінки радянської людини. Жертовність і ентузіазм перепліталися зі страхом перед системою заохочень і покарань, що пронизує всі сфери життя.

Посилання на основну публікацію