Середньовічні ремісники

Зміни в господарському житті Західної Європи привели до збільшення врожаїв і появі у селян надлишків продукції. Тепер хлібороб міг продати частину свого врожаю на ринку і купити на виручені гроші те, що не міг призвести сам – залізний замок, шкіряні чоботи, гарний одяг. Ці предмети виготовляли селяни-умільці, які жили в маєтку феодала. Такі майстри могли прогодувати себе і свою сім’ю, не займаючись землеробством, а продаючи свої вироби іншим селянам. Поступово ремесло стало основним заняттям цих людей. Так, завдяки успіхам у розвитку землеробства ремесло поступово відокремилося від сільського господарства. Феодал вимагав від сільських ремісників виплати оброку продуктами їх праці або грошима. Тому найбільш досвідчені з них перебиралися разом зі своєю родиною в місто – подалі від сеньйора. Тут вони могли не тільки спокійно займатися своєю справою, а й продавати вироби свого праці.
Ремісники, які виготовляли схожу продукцію, зазвичай селилися на одній вулиці. У їх будинках розташовувалися і майстерні. Складних верстатів і пристосувань середньовічні майстри не знали і виготовляли свої вироби, використовуючи нехитрий інструмент. У містах жили і працювали ковалі, ткачі, гончарі, кожум’яки, шевці, теслі і майстри інших професій.
Для захисту своїх інтересів міські ремісники об’єднувалися в цехи. На загальних зборах майстри вибирали керівників цеху – старшину і наглядачів, брали обов’язкові для всіх ремісників правила – статут цеху. Згідно зі статутом, реміснику дозволялося мати тільки одну майстерню, кількох учнів і підмайстрів. Статут обмежував робочий день майстри, вказував, з якої сировини слід виготовляти товари, яке обладнання використовувати, забороняв проводити вироби низької якості, а також переманювати покупців або працівників у інших ремісників. За недотримання правил майстер міг бути оштрафований, прив’язаний до ганебного стовпа на головній площі або взагалі вигнаний з міста. Людині, що не входив в цех, що не дозволялося займатися ремеслом в місті. Таким чином, статут цеху створював рівні умови праці для всіх майстрів цеху і захищав їх від конкурентів.

У цеху були свій герб, прапор, церква, цвинтар, свій святий покровитель, скарбниця, з якої надавалася допомога вдовам і дітям померлого ремісника. Члени цеху несли сторожову службу в місті, а в разі війни повинні були виставити ополчення. У XIII-XIV століттях ремісничі цехи добилися права участі їх старшин в управлінні містом.
Стати цеховим майстром було непросто. Відданий в навчання майстру дитина кілька років вважався учнем. Після закінчення періоду учнівства юнак ще 3-4 роки працював підмайстром. Накопичивши певну суму грошей, підмайстер міг стати майстром. Для цього потрібно було здати членам цеху іспит – виготовити шедевр. Незабаром ремісники стали перешкоджати переходу підмайстрів у майстри. Рада цеху вимагав не тільки виготовлення шедевра, а й сплати великого вступного внеску та обов’язкової гулянки для членів цеху. Звання цехового майстра стало спадковим. З’явилися і «вічні підмайстра», які для боротьби за свої права об’єднувалися в братства.

Посилання на основну публікацію