Розрядка міжнародної напруженості в 20 столітті

Безглуздість політики жорсткого протистояння на міжнародній арені, що породжує загрозу взаємознищення, стала зрозуміла правлячим колам СРСР і США вже після Карибської кризи і спонукала наддержави перейти до політики розрядки. Першим кроком у цьому напрямку було підписання угоди про припинення ядерних випробувань в трьох сферах – повітряної, водної середовищах і на землі (1963), здатних перетворити Землю на непридатну для життя людей планету, заражену радіацією. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968) зменшив ризик його появи в зонах конфлікту, знизив ймовірність збільшення числа володіють ним країн. У 1970 р було встановлено системи прямого зв’язку між столицями ядерних держав, досягнуті домовленості про співпрацю у справі нерозповсюдження ядерної зброї.

Правлячі кола СРСР і США прийшли до висновку про безглуздість подальшого збільшення числа носіїв ядерної зброї. Їх, як визнали військові експерти кожної зі сторін, стало цілком достатньо для «взаємного гарантованого знищення». У підсумку було досягнуто угоду про встановлення «стелі» на число носіїв ядерної зброї (договір ОСО-1) та відмову сторін від створення загальнонаціональних систем протиракетної оборони (1972). Договір про основи взаємовідносин між СРСР і США (1972) зафіксував визнання двома державами неприпустимість виникнення ядерної війни, їх зобов’язання проявляти стриманість у своїх взаєминах. Увійшли в практику зустрічі керівників СРСР і США на вищому рівні.

Великі втрати Сполучені Штати зазнали в результаті війни у ​​В’єтнамі в кінці 1960-х – початку 1970-х рр. Це стало однією з причин їх готовність піти на розрядку. У самих США виникли масові рухи протесту проти війни у ​​В’єтнамі. Вони охопили як самі Сполучені Штати, так і європейські держави НАТО.

Великий вплив для виключення загрози світової ядерної війни мало зниження рівня напруженості в Європі. Там основні сили двох військових блоків (НАТО і ОВД) безпосередньо протистояли один одному. У 1970 р був підписаний договір, який поліпшив відносини між СРСР і ФРН. Західна Німеччина визнала непорушність кордонів у Європі. У 1971 р було підписано компромісну угоду СРСР, США, Англії та Франції по Західному Берліну. Колишні союзники погодилися з позицією Радянського Союзу, що це місто не є частиною ФРН. У той же час СРСР гарантував недоторканність транспортних зв’язків між Західним Берліном і Західною Німеччиною. Тим самим запобігає повторенню Берлінського кризи 1948 Потім, в 1972 р, були встановлені дипломатичні відносини між ФРН і НДР, обидва німецьких держави визнали законність існування один одного і стали членами ООН. Західна Німеччина відмовилася від територіальних претензій до Польщі та Чехословаччині, зокрема погодившись в 1973 р вважати Мюнхенський договір 1938 недійсним.

У 1972 р в Хельсінкі (Фінляндія) розпочалися консультації про можливість укладення угоди європейських країн про зниження напруженості на континенті, розвитку співробітництва в галузі економіки, науки, техніки, екології та культури. Після тривалого узгодження позицій в 1975 р керівники всіх країн Європи (крім Албанії), Канади і США зустрілися в Гельсінкі. Вони підписали Гельсінські угоди. Цей документ зафіксував взаємні зобов’язання країн Європи, США і Канади поважати цілісність існуючих кордонів держав, їх суверенітет, базові права людини, вживати заходів по зміцненню безпеки і взаємної довіри в Європі, поглиблювати взаємовигідне співробітництво.

Гельсінські угоди стали вищою точкою розрядки. З їх укладенням швидкими темпами стали розвиватися торгово-економічні зв’язки між країнами Східної та Західної Європи. СРСР став найбільшим постачальником нафти і газу в західноєвропейські держави, отримуючи від їх експорту значні доходи.

Посилання на основну публікацію