Розрядка біполярної політики світу

До кінця 50-х рр. у світовій політиці вже позначилися певні тенденції, які погано співвідносилися з жорсткими нормами існування біполярної системи. Найпотужніший удар по сформованої в кінці 40-х – початку 50-х рр. схемою світового розвитку завдав інтенсивний розпад колоніальної системи і утворення нових, незалежних держав.
Саме в 50-і рр. ці країни заявили про вибір свого шляху розвитку.
Навесні 1955 року в Бандунзі (Індонезія) зібралися представники 29 держав Азії та Африки, щоб обговорити спільну стратегію поведінки в біполярному світі. Хоча більшість держав не бажало примикати до сформованим геополітичним центрам, значна частка з них насторожено ставилася до США, бо Америка уособлювала ворожий їм Захід, і вельми уважно вивчала досвід індустріалізації СРСР, з симпатією ставлячись до останнього.
У 1961 р ця тенденція отримала подальший розвиток, коли за ініціативою І.Б. Тіто, Дж. Неру і Г.А. Насера ​​було створено Рух неприєднання.
Ускладнення світової спільноти неминуче позначалося на рівні конфліктності і на характері самих конфліктів.
Якщо в перші післявоєнні роки в центрі більшості з них було зіткнення двох наддержав, то тепер найчастіше стали виникати кризові ситуації, породжені діями когось із їхніх союзників, які відстоювали свої власні інтереси. А СРСР і США виявлялися втягнутими в непотрібні їм конфлікти.
Наприклад:
– Суецький криза 1956 р .;
– Тайванські кризи 1954 і 1958 рр .;
– Франко-алжирська війна 1954 і т.п.
Наприкінці 50-х – 60-і рр. до цього додалося вельми не приємне явище – ерозія єдності блокової системи.
Першими це відчули в СРСР після ХХ з’їзду КПРС:
– Події в Угорщині восени 1956 р .;
– Загострення відносини з КНР.
Наприкінці 50-х рр. почалися проблеми з союзниками і в американців:
– Перемога у Франції новореспубліканскіх сил на чолі з генералом Ш. де Голлем, прихильника незалежної зовнішньополітичної лінії країни. Конфлікт досяг кульмінації в 1966 р, коли Франція оголосила, що виходить з військової (але не політичної) організації НАТО, і стала налагоджувати діалог з СРСР;
– В 60-і рр. Японія почала демонструвати фантастичні успіхи у сфері економіки («японське диво») і американцям все більше доводилося зважати увеліченіе6 м її впливу в азіатів-тихоокеанському регіоні;
– В Латинській Америці, традиційно перебувала у сфері впливу США, наростали антиамериканські настрої, а перший виклик янкі отримали від Куби.
Відповіддю на ці негативні процеси стала особлива політика обох наддержав по зміцненню створеної раніше біполярної системи.
Методи:
1. Зміцнення і нарощування військового потенціалу за рахунок новітніх розробок в ракетно-ядерній сфері;
2. Коригування процесу плюралізації розвитку світового співтовариства в рамки двох систем;
3. Надання оптимальних моделей єдино можливого розвитку у вигляді комуністичного суспільства (СРСР) і «суспільства загального благоденства» (США);
4. США: «вестернізація» економіки країн, що розвиваються, популяризація західних демократичних цінностей, підтримка одіозних диктаторських режимів антикомуністичної спрямованості СРСР: великомасштабна економічна, дипломатична і військова допомога країн, орієнтованим на побудову соціалізму і жорстку антиамериканську позицію.
Різне бачення процесів розвитку країн третього світу неминуче призводило до загострення протиборства між наддержавами.
Однак в 1958 р приводом для загострення відносин між СРСР із західними державами став «німецький питання». Причини лежали в збереженні відкритого кордону між двома Німеччина в Берліні. До цього часу істота виріс потік втікачів із східної частини в Західний Берлін. Врегулювання питання була присвячена нарада в Женеві на рівні міністрів закордонних справ (СРСР, США, Великобританія, Франція), але досягти згоди не вдалося.
У вересні 1959 р радянський керівник Н.С. Хрущов відвідав США, де зустрічався з президентом Ейзенхауером і виступив з промовою в ООН (18 вересня 1959), в якій закликав країни відмовитися від гонки озброєнь, стати на шлях якнайшвидшого роззброєння і створити в Європі без’ядерну зону, уклавши пакт про ненапад між НАТО і Варшавським договором. Пропозиції Хрущови були настільки революційні, що багато хто на Заході порахували їх радянською пропагандою.
1 травня 1960 над Радянським Союзом був збитий американський літак розвідник У-2. Незважаючи на те, що американський президент узяв всю відповідальність за цей інцидент на себе, радянське керівництво було явно не задоволено офіційними заявами американського кабінету. Радянський керівник був налаштований настільки войовничо, що не зміг стримати своїх емоцій вчасно засідання Генеральної Асамблеї ООН в жовтні того ж року, дозволивши собі стукати черевиком по пюпітра під час свого виступу і трохи пізніше продовжував свою неадекватну поведінки стукаючи кулаками по столу у відповідь на які не влаштували його результати голосування з питання заміни Генерального секретаря ООН.
У червні 1961 відбулася чергова спроба пом’якшити ситуацію, що склалася. Відбулася зустріч Хрущова з новим президентом США Джоном Кеннеді. Але, переконавшись у неможливості надати тиску на свого молодого візаві, радянський лідер зробив рішучі заходи для завершення берлінського кризи. У ніч на 13 серпня 1961 східнонімецькі робітники під охороною поліції і військовослужбовців почали зводити стіну на кордоні між Східним і Західним Берліном. Прикордонники НДР отримали наказ стріляти в кожного, хто спробує втекти через стіну.
Незважаючи на протести країн Заходу, подібне рішення проблеми в кінцевому рахунку влаштовувало всіх. У «залізній завісі» була закрита остання щілину. У Європі остаточно закріпилося поділ на сфери впливу двох понад держав.
В цей же час адміністрація президента Кеннеді спробувала суттєво оновити стратегію і тактику «холодної війни». Аналізуючи взаємини СРСР зі своїми союзниками, в Білому домі прийшли до висновку про «незворотності процесу розпаду єдиного соціалістичного табору». У цій ситуації основні зусилля США повинні були бути спрямовані не на протистояння зі світовим комунізмом, а на поглиблення розбіжностей серед країн радянського блоку. Цей політичний курс отримав назву «диференційованої дружби», який передбачав активізацію економічних, торгових і культурних зв’язків з окремими країнами радянського блоку.
Кеннеді зазначав: «Ми повинні бути здатні перехопити ініціативу, коли з’явитися така можливість в країнах, які зараз знаходяться за залізною завісою».
Змінилася і військова доктрина США. На зміну планам «масованого впливу» прийшла стратегія “гнучкого реагування”. Вона передбачала:
1. Чітко обумовлені умови нанесення ядерного удару:
– «Ядерний відповідь» у разі нападу на США,
– «Удар у відповідь» у разі нападу на країни Західної Європи,
– «Превентивний удар» при виявленні ознак швидкого нападу;
2. Ведення «обмежених» або «локальних» війн без використання ядерної зброї.
Загальний сенс оновленої військової доктрини сформулював Генрі Кіссінджер: «Не піддаючи себе ризику ядерної війни і одночасно погрожуючи такою перспективою комуністичному світу … завдати поразки соціалістичній системі шляхом розв’язування серії малих війн».
Однак, незважаючи на радикальні зміни американської зовнішньополітичної стратегії, саме при президенті Кеннеді ядерний конфлікт міг стати реальністю.
Кульмінацією процесу радянсько-американського протистояння, безумовно, був Карибська криза 1962, що поставила світ на межу ядерної війни.
Сам криза тривала всього кілька днів, але йому передувало тривале нагнітання напруженості навколо Куби.
Вашингтон категорично не влаштовувала політика кубинського уряду і він робив різні засоби тиску з метою відсторонення Ф. Кастро від влади. Йдеться про розроблений в Пентагоні взимку 1962 «кубинського проекту» щодо усунення Кастро навіть за участі американських збройних сил. Одночасно через конгрес США була проведена резолюція, що надає президенту право вживати військові дії проти Куби, якщо це буде потрібно «для захисту американських інтересів». На осені 1962 були призначені вчення з висадки морських піхотинців на один з островів у Карибському морі з метою звільнення його від міфічного диктатора на ім’я Ортсак (Кастро навпаки).
Це змушувало Кубу розширити контакти з Москвою з метою зміцнення обороноздатності країн. У ході радянсько-кубинських переговорів було досягнуто угоду про розміщення на острові радянських ракет, здатних нести ядерні боєголовки.
Прийняття цього рішення було вигідно для обох країн. Для СРСР це означало вирівнювання «балансу сил» по присутності військових баз поблизу ворожих кордонів.
Слід нагадати, що ще на початку 1962 США вдалося домогтися явної переваги в гонці озброєнь після розміщення у Великобританії і Туреччини нових міжконтинентальних ракет «Мінітмен» на додаток до вже наявних там ракетам середньої дальності.
Можливо, що у радянського керівництва при прийнятті рішення малися на увазі і суто психологічні міркування: змусити США «влізти в шкуру» Радянського Союзу, оточеного з усіх боків американськими базами.
Як вказує у своїх дослідження Г.М. Корнієнко в радянському керівництві мали місце дискусії щодо доцільності даного кроку, зокрема сумніви з даного питання висловлювали А.І. Мікоян і А.А. Громико. Останній чітко говорив про те, що такий крок викличе «політичний вибух» у Вашингтоні. У свою чергу кубинські керівники не раз пропонували Н.С. Хрущову не робити таємниці з загальних намірів, чудово розуміючи психологію американців (їх безмежну параною щодо власної безпеки).
Американська розвідка нічого не знала про радянських ракетах на Кубі до 14 жовтня – польоту розвідувального літака У-2. Операція «Анадир» (почалася в липні 1962) проходила в повній секретності, подробиці не знали навіть співробітники КДБ, що супроводжували вантажі. Конверти з інформацією розкривалися командирами кораблів вже в морі, причому двічі: після виходу з вітчизняних портів і після проходження Гібралтару або Північних проток. Ракети і військовий персонал перевозилися на пасажирських суднах і сухогрузах. Ті, хто перебував на пасажирських суднах, зображували з себе туристів, а перебазуватися на сухогрузах світлу частину доби ховалася в трюмах, виходячи на свіже повітря тільки вночі. 4 жовтня перша ракета Р-12 була приведена в стан боєготовності, а до 20 жовтня – вже 20.
22 жовтня 1962 Головним розвідувальним управлінням було отримано повідомлення про великому пересуванні збройних сил США на півдні країни, пов’язане з підготовкою інтервенції на «острів Свободи».
24 жовтня 1962 Вашингтон оголосив про введення «строгого карантину» навколо Куби, включаючи огляд усіх суден, які прямують на острів. Москва відмовилася визнати законність цих заходів. Виникла реальна загроза прямого зіткнення двох наддержав. Стратегічні сили обох країн були приведені в стан повної бойової готовності.
Найнебезпечнішим часом стала ніч з 27 на 28 жовтня, так як напередодні вранці радянською ракетою «земля-повітря» був збитий американський літак розвідник, пілотований майором Р. Андерсеном (він став єдиною людської жертвою кризи). Командувач ВПС США запропонував негайно нанести повітряний удар по Кубі. Обстановка була напружена до межі. Президент Дж. Кеннеді насилу стримував натиск військових. Роберт Кеннеді викликав до себе радянського посла А.Ф. Добриніна і попередив, що в будь-який момент може початися війна.
У цих жорстких умовах урядам США і СРСР все ж вдалося втриматися від крайніх заходів. Сторони пішли на поступки. 28 жовтня 1962 Радянський Союз погодився вивести свої ракети з Куби, а США дали зобов’язання зняти карантин і поважати недоторканність кордонів Куби.
Карибська криза став важливою віхою в історії біполярної системи. Події жовтневих днів 1962 стали першим і, на щастя, єдиним термоядерним кризою в історії людства, являвший собою «момент страху і осяяння», коли світові лідери і все людство відчули себе в «одному човні», що опинилася в епіцентрі ядерної безодні.
Свідченням тому може бути громадська думка, що склалося в нашій країні в розквіт кризи 23-28 жовтня. Люди усвідомили, що вперше за багато років наша країна перебуває на межі війни. Відчуття неминучості військового зіткнення було настільки сильним, що в багатьох великих містах країни склалася обстановка, яка нагадувала перші дні Великої Вітчизняної війни. Безліч людей знімало з рахунків всі свої заощадження і гарячково закуповувало продовольство, мило, сірники та інші предмети першої необхідності.
Більшість дослідників історії «холодної війни» дотримуються думки, що Карибська криза був найнебезпечнішим з усієї історії біполярного світу, тому існувала реальність переростання «холодної війни» у велику війну аж до ядерної.
У політичних елітах обох наддержав стали виразніше розуміти, що лобове зіткнення з використанням усього наявного в їх розпорядженні військового потенціалу не принесе перемоги і обернеться глобальною катастрофою. Отже, для реалізації своїх планів треба шукати інші, більш гнучкі і відповідальні новим реаліям методи. Звідси народжується прагнення збити гостроту військового протистояння і обмежити найбільш небезпечні форми гонки озброєння.
Першим проявом таких тенденцій можна вважати укладення в 1963 р Московського договору про припинення ядерних випробувань у трьох сферах: атмосфері, космосі і під водою. Подібні ініціативи були проявлені і з боку ООН, якій були ратифіковані договору:
– «Про принципи діяльності держав по дослідженню космічного простору»;
– «Про заборону розміщення ядерної зброї на дні морів і океанів».
У 1968 р провідними країнами світу був укладений договір «Про нерозповсюдження ядерної зброї», яким було поставлено під контроль процеси розширення числа ядерних держав і наукових розробок у цій сфері.
Однак 60-і рр. характеризувалися не тільки тенденціями до пом’якшення військового протистояння, але і його загостренням на тлі чергових локальних конфліктів. Центральне місце в цих подіях, безумовно, займає війна у В’єтнамі (1964-1973 рр.).
Події в цьому регіоні беруть початок в кінці 50-х рр., Коли в Південному В’єтнамі стала розгортатися боротьба проти маріонеткового сайгонського уряду. З 1960 р її очолив Національний фронт визволення Ю. В’єтнаму (НФВПВ). США інтенсифікували допомогу Сайгону, але це не принесло істотних змін.
7 серпня 1964 американським конгресом була прийнята тонкінська резолюція, з якою і починається етап прямого втручання в громадянську війну у В’єтнамі.
Однак американці зіткнулися із запеклим опором в’єтнамських партизан проти інтервентів, до чого останні були абсолютно не готові. Війна набула не вигідний для США затяжний характер. Не допомогли американцям і різноманітні тактичні прийоми знищення партизан, включаючи «килимові бомбардування», застосування отруйних речовин і напалму.
При цьому відомо, що керівництво В’єтнаму протягом усього військового конфлікту широко використовувало сприяння соціалістичних держав, і, насамперед, СРСР і Китаю. Причому допомога Північному В’єтнаму була досить значною. Згідно з джерелами, в 1966 р вона досягала 250 млн. Доларів на рік від кожної країни. Китай посилав рис і проста зброя, а з СРСР йшли вантажівки, літаки, артилерія і керовані снаряди. Тим не менш, це не благає мужності і героїзму простих в’єтнамських селян, які зуміли зупинити і повалити назад «каток» американського військово-промислового комплексу.
ДО 1968 р стало очевидно, що добитися перемоги в цій війні США не зможуть. До цього варто було додати і суспільне неприйняття американської агресії громадськістю країни. Кінець 60 – початок 70-х рр. в історії США відзначені бурхливими демонстраціями, багатолюдними маршами і мітингами протесту, публічними антивоєнними виступами зірок масової культури, зокрема рок-музики, на стадіонах і сценах концертних залів.
Під тиском зовнішніх і внутрішніх обставин США довелося погодитися на переговори, які почалися в січні 1969 року в Парижі. США почали поступово згортати свою військову присутність в цьому регіоні, реалізую Гуамское доктрину президента Р. Ніксона, що передбачала «в’єтнамізації» конфлікту. Процес виходу з війни виявився досить тривалим і болючим, затягнувшись до середини 70-х рр.

Посилання на основну публікацію