Розпад колоніальної системи: причини і основні етапи

Великий вплив на становище СРСР на міжнародній арені надали зміни у світі, викликані розпадом колоніальної системи. Радянське керівництво пов’язувало з ним надії на ослаблення блоку НАТО, в який входили провідні колоніальні держави. Підтримка боротьби народів колоніальних і залежних країн за повне звільнення стала одним із пріоритетних напрямків радянської політики.

Розвиток процесу деколонізації, розпаду колоніальних імперій європейських держав було обумовлено рядом причин.

• У роки війни територія багатьох колоній, особливо в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, стала ареною бойових дій або прифронтовій зоною. У колоніях будувалися бази постачання армії і флоту, ремонтні майстерні, заводи з виробництва боєприпасів і легкого озброєння, аеродроми. Багато жителів колоній були призвані на військову службу в армію метрополій. Ряд колоній – Індокитай, Бірму, Малайю, Філіппіни, Індонезію – в період 1942-1944 рр. окупувала Японія. На цих територіях склалася система місцевого самоврядування. Все це підірвало віру у всесилля європейських колонізаторів, зміцнило соціально-економічні та політичні передумови переходу до незалежного розвитку.

• Зі створенням ООН, визнанням світовою спільнотою прав народів на самостійний вибір своєї долі (самовизначення), прагнення народів колоніальних і залежних країн до звільнення отримало міжнародно-правову базу.

• Важливу роль у розвитку процесу деколонізації відігравало і те, що народи, які борються за свободу, могли спертися на політичну, а іноді і військову підтримку великих держав – СРСР, а потім і Китаю, не зацікавлених у збереженні колоніальних імперій європейців.

Багато хто з колишніх колоній придбали незалежність відносно мирним шляхом. Великобританія, зіткнувшись з підйомом визвольного руху в Індії, в 1947 р надала їй незалежність. Тоді ж була визнана незалежність Бірми, а в 1948 р – Цейлону. США в 1946 р передали владу на Філіппінах національному уряду.

Ряд колоніальних володінь, в силу важливості їх стратегічного положення і достатку природних ресурсів, метрополії намагалися зберегти силою зброї. Так, Голландія визнала незалежність Індонезії після 5 років війни (1945-1949). А Малайя стала незалежною від Великобританії лише в 1957 р, після десятиліття партизанської війни.

З найбільшим завзятістю свою колоніальну імперію утримувала Франція. Після поразки Японії держави Індокитаю (Камбоджа, Лаос і В’єтнам) проголосили незалежність. Проте Франція, прагнучи повернути владу над своєю колишньою колонією, почала війну проти цих країн. У 1949 р Камбоджа і Лаос отримали незалежність. Однак у В’єтнамі бойові дії продовжувалися. Лише в 1954 р після великої поразки під Дьенбьенфу Франція погодилася на переговори і підписання угоди в Женеві. Згідно з його умовами В’єтнам був розділений по 17-й паралелі на дві держави. Північний В’єтнам проголосив курс на будівництво соціалізму, Республіка Південний В’єтнам увійшла в систему союзів США в Азії. Камбоджа і Лаос визнавалися нейтральними, незалежними державами.

У 1954 р повстання проти французьких колонізаторів почалося в Алжирі. Лише через 5 років Франція визнала його право на самовизначення. У 1962 р Алжир став незалежною державою.

Велика частина колоній на Африканському континенті звільнилися в 1960-1961 рр., Які увійшли в історію як «рік Африки».

Остання в історії колоніальна імперія, Португальська, звалилася після кількох десятиліть визвольної боротьби. Після революції в Португалії в 1974 р її колишні колонії Ангола, Мозамбік і Гвінея-Бісау стали незалежними державами.

Радянський Союз, а також дружні йому країни надавали значну моральну і матеріальну підтримку визвольним рухам. Вони сприяли захисті їхніх інтересів в ООН, здійснювали підготовку кадрів для повстанських армій, постачали сучасною зброєю. Тільки в Анголу за період 1958-1974 рр. СРСР поставив озброєння на суму в 55 млн доларів.

Посилання на основну публікацію