Риси формування Московського царства

1. Московські князі використовували різні форми і методи для підпорядкування інших руських князів і їх земель.
а) Значне число російських князівств було приведено під руку московських князів силою зброї.
У 1327 році Іван Калита на чолі московського війська допоміг хану Золотої Орди Узбеку придушити повстання в Твері проти баскака Чолхана. В результаті цього та інших не завжди моральних кроків Калита отримав право іменуватися великим князем всієї Русі.
Дмитро Донський в 1375 завдав істотне воєнної поразки Твері в боротьбі за першість серед російських земель, цей похід став також відповіддю на три спільних набігу литовсько-тверського війська під командуванням Михайла Тверського на Москву в 1368, 1370, тисячу триста сімдесят дві рр.
У 1472 році військо Івана III підкорило Пермський край, а в 1489 г. – Вятские землі. 1471 ознаменувався нищівною поразкою сорокатисячну новгородського ополчення від п’ятитисячного московської дворянської кінноти Івана III.
У 1478 московське військо взяло Новгород облогою, глава антимосковської партії, вдова посадника Марфа Борецька, була кинута в темницю, а вічовий дзвін як символ незалежності Новгорода вивезений до Москви.
б) В інтересах підпорядкування російських земель своєї влади московські князі активно використовували економічні важелі.
В 1332 році Іван Калита домігся від хана права збирати данину – «вихід» з усією Русі для Золотої Орди. Відправляючи данину в Орду, Калита не ображав і себе.
Дмитро Донський примусив волзьких булгар до сплати данини Москві, чим створив умови для підпорядкування Нижегородського князівства, який одержував значний дохід саме від болгарської данини.
Василь II і Іван III просто купили у збіднілих ростовських князів їх вотчину частинами протягом декількох років.
Василь III після приєднання до Москви останніх самостійних князівств – Рязані і Пскова – різко обмежив права залишилися півтора десятків удільних князів, які перебували від нього у васальній залежності, заборонивши їм карбувати свою монету.
в) Окремі російські землі входили до складу Московського князівства на добровільних засадах.
Зокрема, так було зі Смоленськом, населення якого після звільнення його військом Василя III від литовського панування в ході війни 1512-1514 рр. з Литвою виявило бажання перейти під руку Москви (+1514).
2. Процес утворення Московської держави супроводжувався активною боротьбою московських князів за повалення монголо-татарського ярма і повернення так званого київського спадщини, т. Е. Земель, що входили в IX-XII ст. до складу Новгородської-Київської Русі.
3. Якщо говорити про татаро-монгольське вплив на генезис російської державності, то видається, що далеко не безпідставними є твердження істориків Н.І. Костомарова, В.І. Сергійовича, ряду сучасних дослідників, зокрема А.Л. Хорошкевич, про те, що воно зіграло істотну роль у русі московського суспільства до деспотії східного типу.
Молоде Московська держава вело також активну боротьбу за повернення «київського спадщини». Ця проблема мала для московських князів не тільки господарське, а й геополітичне значення. Це було питання міжнародного престижу і авторитету.
Про темпи зростання Московії свідчить той факт, що якщо, за підрахунками В.О. Ключевського, Василь II залишив по духовній грамоті старшому синові Івану 14 міст з повітами, а іншим синам разом 11 або 12 міст, то Іван III заповідав старшому синові вже 66 міст, а іншим синам – 30. Таким чином, до початку XVI ст. з’явилося назва «Росія» позначало найбільшу державу Європи та Азії.
У той період посилилася ізоляція Московської держави від європейського світу. Шлях «із варяг у греки» в умовах монгольського завоювання втратив своє значення, в силу чого знизилася активність господарсько-торговельних зв’язків руських земель з Європою.
Духовна і ментальна ізоляція Московії від Європи ще більше посилилася після підписання багатьма православними церквами Флорентійської унії 1439 Відповідно до неї, вони визнавали верховенство папи римського і католицьких догматів в умовах наростання турецької агресії.
Підписав унію митрополит Московський Ісидор після повернення до Москви був позбавлений сану і кинутий до в’язниці за рішенням Василя II. Згодом Ісидор втік за кордон і став католицьким кардиналом.
Після взяття в 1453 р турками Константинополя і падіння Візантії Російська православна церква фактично відірвалася від всього християнського, у тому числі православного, світу, так як всі міжнародні контакти Московської митрополії йшли в основному через Константинопольську патріархію.
Однак було б невірним розглядати процес відчуження Росії від Європи виключно як самоізоляцію. Йому в значній мірі сприяла активна католицька експансія, спрямована крім політичних цілей і на руйнування системи духовних цінностей російського народу.
Єдиним сильною державою, з яким Русь в XIII-XV ст. мала постійні і безпосередні контакти, була Золота Орда. Саме цей сильний сусід, як в IX-XI ст. Візантія, і став багато в чому зразком для московських князів при будівництві молодого суспільства і держави.
Безумовне цивілізаційний вплив надавали і активні зв’язки Московії із середньоазіатськими державами, що здійснювалися крім Золотої Орди.
4. Процес формування Московської держави супроводжувався затвердженням обожествляемой самодержавної влади.
Саме володимиро-суздальські князі, зведені брати Андрій Боголюбський і Всеволод Велике Гніздо, можуть бути названі основоположниками державно-самодержавної ідеї на Русі. Саме вони поставили знак рівності між великим князем і государем, по відношенню до якого всі інші князі і тим більше бояри якщо не піддані, то, принаймні, васали самого нижчого розряду.
Першим з московських князів став титулуватися великим князем всієї Русі Іван Калита. Великий крок у реалізації ідеалів самодержавної влади зробив Дмитро Донський, спираючись на підтримку московського боярства, прагнучого до нових багатств. У 1371 році він змусив монголо-татар і північно-східних руських князів визнати його великим князем московським і володимирським, а в 1389 р заповідав це велике княжіння своєму синові Василю I (1389-1425), ігноруючи Лествічное систему наслідування і право хана на дачу ярлика.
У 1485 році Іван III почав іменуватися великим князем московським і всієї Русі Божою милістю, а в листуванні з іноземними монархами називати себе царем. Важливими кроками в посиленні єдинодержавним влади стали шлюб Івана III в 1472 р з племінницею останнього візантійського імператора Костянтина IX – Софією Палеолог і вінчання ним свого онука Дмитра шапкою Мономаха і титулом спадкоємця і государя Божою милістю.
При Івана III і Василя III військо стало загальноруським, і саме на цій основі великі князі виступали вже як самодержавні государі по відношенню до питомою князям і боярам, ​​які проте продовжували мати свої власні невеликі військові загони.
Нарешті, Іван IV (майбутній Грозний) вінчався в 1547 р царським вінцем і став першим офіційно проголошеним російським царем, самодержцем, який отримав владу і вінець з рук глави церкви і від імені Бога.
5. У процесі становлення Московського царства в російських землях фактично була знищена соціальна група власників і утвердилася влада – власність в особі царя і державної бюрократії.
У подальшому, в XIII-XVI ст., Позиції влади-власності ще більше посилилися. Якщо на початку XV ст. 2/3 всіх зручних земель належали боярам, ​​князям, церкви, а великому князю – всього 1/3, то до середини XVI ст. становище змінилося на діаметрально протилежне: у знаті і церкви – 1/3, а у великого князя – 2/3. До кінця ж царювання Івана IV власниками землі в Росії були лише цар і церква, причому власність останньої була істотно скорочена.
Права власності удільних князів з великокнязівського дому були підірвані Василем II, після того як він заснував на їх землях повіти, які управлялися намісниками, призначуваними великим князем з числа московських бояр і отримували «корм» зі своєї посади.
Василь III та Іван IV взяли послідовні заходи до обмеження церковних вотчин. Спочатку князям і боярам було заборонено давати вотчини в монастирі без царського відома; потім землі, відібрані церквою у дворян, були повернуті власникам, а землі, роздані боярами церкви в малолітство Грозного, – в казну; з 1580 року в монастирі дозволялося робити тільки грошові вклади.
6. Гостра соціально-політична боротьба, і насамперед за владу, супроводжувала освіту Московського царства. Найбільш кривавим і жорстоким її проявом стала феодальна війна в Росії (1425-1453). У боротьбі за велике московське князювання зіткнулися Василь II, його дядько, Юрій Галицький з сином Василем косим.
Приводом до війни стало зіткнення двох традицій престолонаслідування: древньої, Лествічное, по якій після смерті сина Дмитра Донського, Василя I, великим князем повинен був стати другий син, Юрій Галицький. І нової, народженої Донським, коли спадкоємцем Василя I повинен був стати його син Василь II Темний, що отримав своє прізвисько у зв’язку з тим, що в ході війни він не тільки тричі виганяли своїми супротивниками з Москви, але і був ними засліплений.
Бояри довго обмежували царське единодержавие Івана Грозного, вони змусили його в 1547 р відмовитися від війни з Литвою, а в 1550 р добилися включення в Судебник (збірник законів) ст. 98, згідно з якою нові царські укази не могли бути прийняті без згоди Боярської думи. Народні хвилювання і бунти, особливо в містах, також були частими.
7. Освіта Московської держави супроводжувалося посиленням ролі і значущості Російської православної церкви в житті суспільства.
Київський митрополит Кирило вінчав Олександра Невського на велике володимирське князювання і прожив більшу частину життя у Володимирі. Його зусиллями в столиці Золотої Орди, Сараї, була створена православна єпархія, через яку надалі московські князі мали постійний зв’язок з ханом і Візантією.
У 1325 року Митрополит Петро переніс свою кафедру з Володимира до Москви і заповідав поховати себе в цьому місті. Володимир же в цей час був володінням тверського князя.
Митрополит Олексій (1293-1378), двічі з’їздивши в Орду, добув у хана ярлик на велике князювання малолітній Дмитру Донському, відбивши його у суздальського князя Дмитра Костянтиновича. Він активно підтримував Дмитра Донського в його боротьбі з Суздальській-нижегородськими князями.
На рубежі XV-XVI ст. иосифлянское керівництво церкви сформулювало теорію «Москва – Третій Рим», яка в умовах падіння Візантії та Флорентійської унії (1439) проголошувала Москву єдиною берегинею істинної віри – православ’я.

Посилання на основну публікацію