Римський світ Середземномор’я – коротко

У III в. до н. е. в Західному Середземномор’ї з’явилася грізна військово-політична сила – Римська держава, яка поширила до того часу свій вплив на більшу частину Апеннінського півострова. Виниклий як місто-держава, Рим спочатку управлявся виборними царями, але вже наприкінці VI ст. до н. е. царська влада була скасована, а управління полісом було оголошено «суспільним справою» (лат. -республіка). У державному устрої Римської республіки можна виявити риси різних форм правління – монархічної (виборні консули, котрі володіли всією повнотою цивільної та військової влади), аристократичної (сенат – верховний орган влади) і демократичної (народні збори). Тривалий час республікою керували аристократи (патриції), але з часом боротьба між патриціями і плебеями – неповноправними громадянами, які стояли поза родової громади і не мали прав на володіння общинної землею, – привела до встановлення громадянської рівноправності.
Після трьох воєн (264-146 рр. До н. Е.) З Карфагеном – заснованим финикийцами в Північній Африці містом-державою, – Рим, здобувши перемогу над суперником, став безперечним володарем Західного Середземномор’я. Навіть геніальному карфагенському полководцю Ганнібалу (246-183 рр. До н. Е.), Що зумів перенести військові дії на територію Італії, не вдалося знищити Рим. Перемогам у численних війнах римляни насамперед були зобов’язані організації військової справи. Римська армія складалася з народного ополчення, але, незважаючи на це, відрізнялася високим професіоналізмом. Кожен римський громадянин повинен був пройти військову службу, а ухилення від неї могло призвести до позбавлення громадянських прав. Стаж військової служби був необхідною умовою для того, щоб займати державні посади. Мужність легіонерів (солдат), гнучка військова тактика і виняткова дисципліна були запорукою успіху римського війська. Полководцям, беруть великі перемоги, при в’їзді в Рим на чолі легіонів належало урочисте вшанування – тріумф, до них з повагою зверталися – «імператор».

Завдяки веденню переможних воєн Рим постійно збільшував територію і розширював сферу застосування рабської праці. Ні в одній державі епохи Стародавнього світу не було такої кількості рабів. На територіях завойованих країн, перетворених в провінції, складалося спільний економічний і соціокультурний простір: встановлювалися єдині порядки, зводилися за певним зразком нові міста, будувалися храми і театри, поширювався латинська мова і затверджувався римський спосіб життя.
Протягом III-I ст. до н. е. в результаті майже безперервних воєн склалася одна з найбільших імперій, що тягнулася від берегів Атлантичного океану до Вірменії і Палестини і від Рейну і Дунаю до Сахари. В епоху розквіту імперії (30 р. До н.е.. – III ст. Н. Е.) На її території проживало близько 25 млн осіб – представників майже 400 народностей.
Необхідність жорсткої централізації управління призвела до принципових змін у державному устрої. Римська республіка в кінці I ст. до н. е. була перетворена в імперію, засновником якої став Октавіан Август (27 р. до н.е.. – 14 р. е.), внучатий племінник і прийомний син римського диктатора Юлія Цезаря (49-44 рр. до н. е.) . Формально республіканські порядки були збережені, але функції сенату, особливо у фінансовій сфері, в галузі зовнішньої політики і управління провінціями, все більше обмежувалися главою імперії. Імператор – принцепс (перша особа в державі) – зосередив у своїх руках вищу цивільну (довічний народний трибун) і військову владу і правил за допомогою підлеглого йому бюрократичного апарату. Такий порядок державного устрою отримав назву принципату.
Перші два століття Римської імперії були періодом подальшого розширення території і економічного підйому. Але і в цей час їй насилу вдавалося стримувати на своїх кордонах у Європі натиск німецьких племен, а в Азії – парфян (персів). Стрясали Римську державу і повстання в провінціях, і військові перевороти, що зводили на трон нових імператорів. Необхідність в соціальній опорі змусила владу в 212 р дарувати жителям провінцій права римських громадян.

З III в. імперія вступила в смугу політичної, економічної і соціальної кризи. Політичного, так як імператорам було вже не під силу управляти роздирається соціальними протиріччями країною і вони потрапляли у все більшу залежність від армії. Економічного, оскільки раби не були зацікавлені в якості та результатах своєї праці, а витрати на оборону не покривалися доходами. Податки тепер частково виплачувалися сільськогосподарської та ремісничої продукцією. Економіка (сільське господарство, ремесло, торгівля) занепала, знецінилися гроші і зростала інфляція. В умовах кризи розвивався колонат – нова форма сільськогосподарського виробництва. Колони на правах оренди отримували від латифундиста земельний наділ. На ньому вони вели власне господарство, орендна плата обчислювалася з частки врожаю. Розривалися господарські зв’язки між провінціями, містами, місцевими ринками, відбувалася натуралізація економічного життя, центр якої переміщувався у великі землеробські маєтки – латифундії і села з переважанням неринковою орієнтації. Соціальний криза проявилася в наростання суперечностей між різними соціальними групами, а також між Римом і провінціями. Постійні вторгнення німецьких племен погіршували становище і влади, і населення. Імператори змушені були наймати на службу одних варварів для захисту від інших, надаючи їм право селитися в прикордонних провінціях.

Посилання на основну публікацію