Рабство в Римі

Джерела рабства, за визначенням римлян, були двох родів: можна було бути рабом за народженням або ж зробитися їм внаслідок якого-небудь обставини, що сталося після народження.

Людина народжувався рабом, якщо відбувався від матері-рабині. Дитина успадковував юридичне становище своєї матері, якщо тільки вона не поєднувалася законним шлюбом з його батьком: з рабинею ж не могло бути законного шлюбу. Дитина, стався від рабині, належить пану його матері. Раб, що народився в будинку, називався verna.

З обставин, які робили рабом свободнорожденного людини, потрібно перш за все відзначити полон: римляни, котрі застосовували це правило до чужинців, не замислювалися застосовувати його і до самих себе. Крім того, існувала низка випадків, коли римський громадянин карався позбавленням волі і, отже, ставав рабом. Така доля осягала, згідно стародавнім законам, громадянина, який ухилявся від внесення до цензорські списки [1], злодія, спійманого на гарячому, і неоплатному боржника. В епоху імперії ці джерела рабства вже не існували; але зате з’явилися нові.

Юридична становище раба визначається дуже просто: він не людина. Не маючи свободи, він не громадянин і не може мати сім’ї. У нього немає також власності, він не має права вести справу в суді від власного імені. Пану належить над ним повна, необмежена влада, схожа на владу над річчю, яка йому належить. Пан може тому продати або подарувати свого раба, карати його, бити, стратити. Втім, насправді становище раба далеко не було таким сумним. Звичаї, які завжди пом’якшують на практиці суворі норми права; цілком зрозумілий інтерес панів; спочатку також приналежність до однієї і тієї ж раси, – все це сприяло пом’якшенню становища раба. Звичай давати рабу peculium, виділену в користування раба частина панського майна, також не залишився без впливу на поступове поліпшення його положення. З одного боку, пан мало-помалу звикав бачити в рабі співробітника, послуги якого ставали йому з кожним днем ​​все більш і більш необхідними, з іншого – раб у своєму особистому господарстві отримував можливість мати доходи, що залишалися в його розпорядженні, і збирати їх для того , щоб у майбутньому відкупитися на волю.

Наприкінці республіки і в дійсному, і в юридичному становищі рабів відбулося подвійне зміна, яка пояснюється наступними двома головними причинами. Число рабів значно збільшилася, крім того вони вже не належали, як колись, до сусідніх і родинним племенам, а походили з віддалених і варварських країн, тому поводження з ними панів природно стало менш гуманним. У колишні часи звичаї пом’якшували закони, але з тих пір звичаї стали в цьому відношенні гірше, і закону довелося самому зробитися м’якше. Крім того, в цю епоху сама законність рабства стала вже піддаватися сумніву. Люди думаючі й освічені стали дивитися на цю установу, як на щось противне природі. Ці нові поняття відбилися і на законодавстві римської імперії. Звідси ряд постанов, які від Августа до Антонінів прагнули захистити раба від занадто різких проявів панської сваволі.

Посилання на основну публікацію