Причини розпаду Київської Русі

На жаль, зникати, стиратися в пил з лиця землі, ставати цивілізацією, віднесеної вітрами часів – це закономірний і незмінний підсумок будь-якої держави, будь-якої релігії або політичної системи. У вирі еволюції процес зростання незмінний, а, отже, залишається незмінною і процес відмирання всіх старих, хоч і звичних систем. Життя – це динаміка, а не статика. Пішли в далеке минуле древні цивілізації Єгипту і Майа, зникла Римська Імперія, зотлів Стародавня Еллада. То чи варто дивуватися, що Київська Русь, прабатьківщина всіх слов’ян, також зникла з лиця землі, трансформувавшись, подібно повсталому з попелу Феніксу, в щось інше, змінивши свою форму, але залишивши незмінною ментальність людей, які проживають на її території.

   Ближче до кінця дванадцятого століття стало абсолютно очевидно саме падіння Києва. Населення Києва, намагалося втекти з рідного міста куди подалі, намагаючись сховатися від нескінченних княжих усобиць та половецьких набігів. Колись прекрасний Київ став беднеть, обезлюдити і перетворився з міста-мрії, що вражає всіх іноземців своєю красою, в похмурого відлюдника. Нащадки Рюрика, що правили в різних князівствах, дуже по-різному розвивали економіку ввірених їм областей Руської землі. Хтось був значно багатшими, хтось біднішими. І люди в процвітаючих областях, нова знати, набагато охочіше платили податок в бюджет свого місцевого князя, ніж відправляли свої кровні гривні в скарбницю невідомого їм князя Київського. Свій-то князь і їх інтереси захистити, в разі чого, зможе, а князь Київський? Навряд чи. Та й самі корінні кияни, стомлені нескінченними війнами шукали собі інше пристановище. То був підсумок дій князя Володимира Першого Святославовича, який всіх своїх дванадцять синів поставив княжити в різних руських містах.

   Новгородський князь Ярослав, так ще при житті батька відмовився в стольний град данину відсилати, а вже після смерті батька і почалася різанина, в якій загинули всі брати, крім князя Тмутараканського на ім’я Мстислав і Ярослава. Так два брата і поділили між собою землю Руську. Потім Ярослав успадкував після смерті брата і його частина земель, крім князівства Полоцького. І знову та ж помилка. Ярослав, за прикладом батька ділить єдину країну між своїми п’ятьма синами … Так з’являються, так звані, регіональні династії, де кожен князь – сам по собі. Однак, це вже сталося за Володимира Мономаха, в 1097 році. А вже в дванадцятому столітті Давньоруська держава остаточно було поділено на тринадцять земель (князівств), з яких дев’ять мали свою власну династичну лінію. Загалом, подібна роздробленість, хоч і була, по суті, закономірною, але ніяк не сприяла економічному піднесенню всіх і вся, проте остаточного розриву між князівствами так і не відбулося на увазі загальних політичних інтересів, спільної релігії, єдиного для всіх мови, а також єдиного для всіх князівств закону – «Руської Правди».

   Однак Київ зі стольного граду перетворився в рядовий місто, значно поступаючись, при цьому, в розвитку Володимиро-Суздальського, Новгородського і Галицько-Волинському князівствах. У Володимирі зміцніла самодержавна влада князя. А в Новгороді, навпаки, стрімко розвивалося вічові управління, що, врешті-решт, зробило з Новгорода майже республіку. А в Галичі величезною владою стали володіти бояри. Всі ці міста-князівства розвивалися дуже по-різному, але всі вони значно випередили колишній стольний град Київ. Татаро-монгольські навали на руські землі також зіграли далеко не останню роль в розпаді Давньоруської держави, порушуючи будь-які процеси, спрямовані на об’єднання князівств.

Посилання на основну публікацію