Політичні партії і початок російського парламентаризму

Поява «Маніфесту 17 жовтня» прискорило процес створення громадських організацій, професійних спілок, формування різних політичних партій.

Правомонархіческіх сили створили «Союз русского народа», який налічував до 1907 близько 400 тис. Чоловік. Його лідерами були доктор медицини, домовласник А.І. Дубровін і великий землевласник В.М. Пуришкевич. Програма партії проголошувала непорушність царської влади, єдність і нероздільність імперії, недоторканність приватної власності, право селян купувати землю у приватну власність при збереженні общинних порядків. Своїм девізом вони зробили гасло «За Віру, Царя і Отечество». Праві різко критикували бюрократію, закликали до боротьби з іноземним капіталом, звинувачуючи чиновників у «розпродажу Росії».

Праві (помірні) ліберали створили партію «Союз 17 жовтня» (лідери А.І. Гучков, М.В. Родзянко, Д.Н. Шипов). Октябристи виступали за конституційну монархію з верховною владою імператора, неподільність Росії з допущенням автономії Фінляндії, політичні свободи, свободу підприємництва, введення прибуткового прогресивного податку та загального початкового навчання. Для селян партія вимагала додаткового наділення землею, яке не зачіпало б поміщицького землеволодіння; октябристи виступали за ліквідацію громади. У «робочому питанні», пропонувалося ввести страхування «в усіх видах праці», скоротити робочий день для жінок і дітей, дозволити діяльність профспілок і організацію страйків з низкою обмежень.

Ліве крило ліберального табору представляла конституційно-демократична партія. Маючи в своїх рядах багатьох видних представників інтелігенції (П.Н. Мілюков, В.Д. Набоков, П.Б. Струве, А.И. Шінгарев та ін.), Кадети домагалися конституційного устрою на основі загального виборчого права, національно-культурного самовизначення, дотримання прав Фінляндії та Польщі, політичних свобод, скасування смертної кари, скасування станових привілеїв, створення правової держави. В аграрному питанні пропонувалося примусове відчуження частини поміщицьких земель на основі викупу їх державою. Для робочих передбачалася свобода союзів і страйків, восьмигодинний робочий день, обов’язкове страхування. Партія передбачала досягти намічені цілі мирним, головним чином парламентським, шляхом.

Влітку 1906 на три течії розкололася партія есерів: ліве – максималісти, центральне – есери колишнього типу, праве – трудові народні соціалісти. Максималісти вимагали негайної «соціалізації» не тільки землі, але і фабрик і заводів. Головним засобом боротьби вони вважали політичний і економічний терор, закликаючи «бити буржуїв», бо «тільки бомбами можна змусити владу піти на поступки». Праві есери і центристи закликали до створення легальної партії.

Більшовики і меншовики зберегли свої організаційні структури. Вони вели суперечки про ставлення до буржуазних партій, про класові союзників пролетаріату, про організацію збройного повстання і т. П.

У багатьох містах діяли організації анархістів: «Чорне прапор», «Бунтар», «Хліб і воля». Їх ідеологом був П.А. Кропоткін, відомий вчений і послідовник М.А. Бакуніна. Революцію анархісти розуміли як переворот, що означає перехід з товариства насильства і гноблення в світ рівноправності і справедливості, де немає класів і держави.

Таким чином, партійно-політична система як найважливіший елемент громадянського суспільства почала складатися в Росії тільки в перші роки XX ст.

11 грудня 1905 був прийнятий закон про вибори в новий представницький орган – Державну думу. Згідно з ним права голосу не мали жінки, студенти, військовослужбовці, молодь до 25 років. Вибори були багатоступеневими (виборці голосували за вибірників, які потім обирали депутати). Виборці ділилися на 4 курії (землевласники, селяни, імущі городяни і рабочіє). У поміщиків один вибірник припадав на 2 тис. Виборців, у селян – на 30 тис., У робітників – на 90 тис.

У лютому 1906 був виданий маніфест, де були викладені закони про Державну думу і перетворення Державної ради, раніше колишнього дорадчим органом при царі. За новим законом Державна рада фактично перетворювався у верхню законодавчу палату, отримавши право відхиляти думські законопроекти. Тепер Державна рада тільки наполовину складався з осіб, призначених государем. Інша половина складу заповнювалася виборними від ряду установ і організацій: Синоду, земств, дворянських губернських зборів, університетів, організацій промисловців і торговців.

Державна дума обиралася на п’ять років, але цар мав право розпустити Думу і призначити нові вибори.

У березні – квітні 1906 пройшли вибори в I Державну думу. У виборах відмовилися брати участь есери і соціал-демократи (більшовики). Права Думи були значно обмежені Основними законами, оприлюдненими 23 квітня, за чотири дні до відкриття Думи. Відповідно до них імператору належала «верховна самодержавна влада». З липня 1906 уряд очолив П.А. Столипін, який проводив ще більш жорстку політику заспокоєння країни. У відповідь на есерівський терор, замах на самого Столипіна і повстання в Кронштадті і Свеаборг (липень 1906) були закриті багато газет і журналів, задіяні військово-польові суди. Ці суди називалися «скорорешітельних», в народі ж їх прозвали «скорострільними».

Зберігалася суспільне невдоволення проявилось в ході виборів у II Думу, яка виявилася за складом ще більше лівої і опозиційною. Її прозвали «Думою народного гніву». Проте вона також проіснувала недовго – тільки 102 дні. У центрі уваги знову опинився аграрно-селянське питання. Кадети і трудовики не відмовлялися від своїх вимог. Більшовики, обравши тактику «лівого блоку», т. Е. Залучення лівих фракцій до спільних антиурядових демаршам, взяли за основу аграрну програму есерів. Розпуск Думи був вирішений наперед. Соціал-демократичні депутати були звинувачені у підготовці «військової змови» і заарештовані. Підстави для цього були сфабриковані діяла в їх середовищі поліцейської агентша за завданням самого Столипіна. 3 червня 1907 послідував указ про розпис ську II Думи. В порушення Основних законів і «Маніфесту 17 жовтня» був виданий новий виборчий закон. Ця подія розцінюється як кінець революції.

Посилання на основну публікацію