Початок чернецтва

Епоха посиленою розробки церковного вчення і встановлення відносин між церквою і державою була також часом поширення та впорядкування чернецтва. Ще в перші часи християнства серед віруючих стали виділятися люди, які прагнули до вищого духовної досконалості, даючи обітниці стриманості і бідності і проводячи життя в молитві та інших подвигах благочестя. Такі подвижники, або аскети, відмовляються від радощів життя і невтішним свою плоть, спершу не віддалялися зі світу, але в кінці III ст. стало розвиватися відлюдництво, або пустинножітіе, т. е. видалення з населених місць в гори і пустелі (анахорети, ереміти). Такий звичай виник раніше всього на Сході, саме в Єгипті, де перший приклад відлюдництва був поданий преподобним Антонієм Великим (пом. В 336 р). Антоній знайшов численних послідовників, так що до кінця його життя навколо печери, в якій він жив, стали селитися й інші пустельники. Так утворилася перша громада пустельників, що жили окремо один від одного, але підпорядковувалися одному наставнику, який став називатися згодом батьком (євр. ????, звідки абат). Дещо пізніше утворилися громади, в яких життя і робота велися спільно; такі громади отримали назву кіновій або монастирів. Першим засновником власне монастирів вважається преп. Пахомій, який помер у IV ст. (теж в Єгипті). Він влаштував кілька таких громад, давши їм і обов’язкові правила, що стосувалися всіх сторін життя (напр., Одягу, їжі, роботи, подвигів благочестя і т. П.). З Єгипту чернецтво поширилося в інші країни, насамперед у Палестині та Сирії. Між іншим, поширенню його на Сході не мало сприяв Василь Великий, який дав йому вельми суворий статут, який згодом увійшов на Сході в загальне вживання. На Заході чернецтво з’явилося набагато пізніше і спочатку була зустрінута населенням вороже. Родоначальником західних монастирів був Святий Бенедикт, який у першій половині VI ст. заснував перший справжній монастир в Монте Кассіно. Він дав своїм ченцям статут, що вводив в монастирське життя більш діяльну напрямок порівняно з чисто споглядальним напрямком, який панував на Сході. Між іншим, бенедиктинські ченці з особливим завзяттям зайнялися листуванням книг. З плином часу монастирі отримували все більше і більше значення в житті суспільства. Спочатку ченці з смиренності утримувалися приймати священство, але потім з них стали особливо охоче брати навіть і на вищі церковні посади. Під час боротьби з єресями багато з ченців прославилися защитою православ’я, а інші сильно сприяли й поширенню християнства своєю проповіддю Євангелія серед язичників. З монастирів ж йшла характеризує всі середні віки проповідь аскетизму, т. е. презирства до плоті і світу в ім’я вищого морального досконалості. Крім того, ченці широко займалися благодійністю. Благочестя віруючих виражалося не тільки в прийнятті чернецтва, але і в численних відмовах від власності на користь монастирів, які тому поступово перетворилися на великих землевласників.

Посилання на основну публікацію