Південно-західна Русь

Соціально-політична специфіка регіону. Перший тип держави склався у Київській та Галицько-Волинської землях. Південні руські землі зберігали традиції управління, що сформувалися в Київській Русі, коли влада князя спиралася на силу дружини і контролювалася міським вічем. Таку форму правління прийнято називати ранньофеодальної монархією.

У Києві (а пізніше – в Галичі та Волині) як і раніше була сильна князівська влада. Князі спиралися на боярство і залежали від нього. Саме бояри вважали себе повновладними господарями південних земель. Іноді вони навіть втручалися в особисте життя князя. Так, в 1173 р. галицький князь Ярослав Осмомисл змушений був підкоритися рішенню своїх бояр. Ті змусили князя повернути вигнану їм законну дружину княгиню Ольгу та її сина Володимира. Сам Ярослав був узятий під варту, що допомагали йому друзі-половці – порубані. Княжу кохану Настасію, сина якої Олегу Ярослав віддавав перевагу перед своїм законним сином Володимиром, галицькі бояри спалили на багатті. У 1187 р. вмираючий Ярослав домовлявся зі своїми боярами про передачу влади в Галичі молодшому синові Олегу в обхід старшого Володимира, законного спадкоємця.

Південні князі радилися з боярами, збираючись розпочати війну або укласти мир. Хоча голос князя і був вирішальним, йому необхідно було переконати старших дружинників у своїй правоті.
Якщо князь з якихось причин не міг виконувати управлінські функції, реальну владу в південних князівствах брало у свої руки міське віче, провідну роль в якому з часом також стали грати князівські бояри. Так, ще у 1113 р. київське віче, всупереч існував порядку престолонаслідування, запросило на великокняжий престол Володимира Мономаха. У 1125 р. на київський престол був посаджений старший Мономашич – Мстислав. Після його смерті в 1132 р. кияни передали владу його братові Ярополку.

У 1146 р. Кияни викликали на віче князя Ігоря Ольговича, якому належало за заповітом брата Всеволода вступити на київський престол. Ігор не зважився з’явитися на віче, а й відмовитися від «запрошення» побоявся. В якості свого представника князь направив на збори городян Святослава Ольговича, якому довелося вислухати скарги мешканців Києва і пообіцяти їм припинити зловживання князівських людей.

Ситуація в Києві змінилася з приходом до влади великого князя Андрія Юрійовича Боголюбського. У 1169 р. городяни спробували вийти з-під його впливу. Тоді об’єднані війська руських земель під проводом Андрія напали на Київ і розграбували його. Південна столиця Русі почала стрімко втрачати своє значення. Незважаючи на те що другий похід Боголюбського на Київ в 1173 обернувся невдачею, колишня столиця так і не змогла оговтатися від удару. У 1203 м. Київ був знову пограбований в результаті спільного походу руських князів і половців. Після цього він остаточно втратив свою колишню роль.

Непрості відносини між князем і міським вічем склалися і в Галичі Южному. У 1206 р. там господарювали угорці. Галичани звернулися за допомогою до свого князю Мстиславу. Тому нічого не вдалося зробити, і жителі прогнали його з міста.
Отже, в Південній і Південно-Західній Русі влада князя була обмежена боярами (старшою дружиною) і вічем.

Провідна роль старшої дружини в південних князівствах в значній мірі пояснюється постійно існувала тут зовнішньою небезпекою, яка виходила від половців. Навіть після розгрому половецьких веж на початку XII в., Кочівники представляли собою грізну силу, з якою не могли не рахуватися жителі південних руських земель.

Центр Половецької землі перебував у межиріччі Дніпра і Дінця (включаючи приазовські степи). Звідси половці розселилися спочатку на Середній Дніпро і Верхній Донець, потім у пониззя Дніпра, в Передкавказзя, в Крим і, нарешті, вже в XIII в. – В межиріччі Дону і Волги.
Відносини Південної Русі зі Степом (так називали Половецькі землі) складалися досить складно. Причиною тому були відмінності в способі життя, мові, культурі і, головне, у способі ведення господарства.

Кочівники потребували продуктах землеробства і ремесла (зброю, тканинах, прикрасах). Все це виробляли осілі землероби. Для кочових народів існувало два шляхи: захопити все необхідне як військову здобич або налагодити торгівлю. З могутніми державами кочівники воліли мирно торгувати. Якщо ж це було неможливо або невигідно, кочові народи починали війну з сусідами. При цьому вони не прагнули завойовувати північні території, де взимку сніг покривав землю і пасти худобу було не можна.

І половці, і жителі південних руських земель отримували чималі вигоди від мирної торгівлі. Тому нападу на купецькі каравани в Степу траплялися рідко. Половецький степ пов’язувала Русь з країнами Причорномор’я і Закавказзя і була ареною жвавих міжнародних торговельних зв’язків.
Проте письмові джерела описують часті зіткнення російських і половецьких військ. Причому розповіді про набіги на кочовища половців зустрічаються нітрохи не рідше повідомлень про розорення руських земель кочівниками. Непоодинокими були й спільні походи руських князів з половецькими ханами – іноді проти своїх же братів.

Ще в 1094 р. князь Святополк одружився на дочці половецького хана Тугоркана. Після цього шлюби руських князів з половчанками стали звичним явищем. Багато князів – Юрій Долгорукий, Андрій Боголюбський, Андрій Володимирович, Олег Святославич, Святослав Ольгович, Володимир Ігорович, Рюрик Ростиславич та інші – одружилися на половчанках або самі були наполовину половцями. В роду новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, який очолив похід в Половецький степ, оспіваний у геніальному «Слові о полку Ігоревім», п’ять поколінь князів поспіль були одружені на дочках половецьких ханів.

Збройні зіткнення з половцями змінювалися мирними роками, сварки – весіллями. Відносини між Руссю і Степом були не такі прості і не настільки трагічні, як може здатися на перший погляд. Однак вони накладали самий серйозний відбиток на внутрішні справи південних російських князівств.

Посилання на основну публікацію