Перші князівські усобиці

Руська земля вважалася загальної родової власністю всіх Рюриковичів – від найстарішого в сім’ї до самого молодшого княжича. При цьому вона складалася з нерівних за значимістю доль. Найважливішим після Києва був Новгород, далі йшли Чернігів, Переяслав, Смоленськ, Волинь і інші центри князівств. Найбільш важливі уділи діставалися членам великокнязівськоїсім’ї за принципом первородства. У разі смерті князя доля діставатися не синові померлого, а його наступного за старшинством родичу. Подібна система отримала назву «лествичного» (від слова «Лествиця» – сходи) порядку престолонаслідування.
Завжди міг знайтися претендент на великокняжий престол або на який-небудь з свого наділу, якого не влаштовував отриманий ним доля. Усобиці були неминучі. Після смерті Володимира Святославича спалахнула тривала боротьба між його синами. Першим в 1013 підняв заколот правив у Новгороді Ярослав. У ході що розгорнулася смути від рук старшого брата Святополка трагічно загинули Борис і Гліб, пізніше зараховані церквою до лику святих. За цей злочин Святополк отримав прізвисько Окаянний (тобто був уподібнений біблійного братовбивці Каїна).
На чолі найманої варязької дружини і новгородського ополчення Ярослав виступив походом проти київського князя Святополка. Той, у свою чергу, закликав на допомогу печенігів. Зазнавши поразки, Святополк утік до Польщі, до свого тестя короля Болеслава Хороброго. Польський король в 1018 році разом зі Святополком розгромив війська Ярослава і зайняв Київ. Святополк обіцяв розплатитися з поляками російськими землями, на які вони претендували. Однак Ярослав, підтриманий новгородцями і всієї Руської землею, вигнав Святополка і зайняв великокняжий стіл.

Ярослав Володимирович (1019-1054) зміцнив внутрішній світ в державі, збільшив число племен, які платили данину Києву, сприяв поширенню християнства на Русі. Успішно правив державою, князь отримав прізвисько Мудрий. Однак, подібно до батька, Ярослав здійснив розділ держави між своїми синами, які втягнули Русь у нову усобицу. Від княжих війн, учасниками яких були степовики-кочівники, страждали економіка та обороноздатність Русі.
Для припинення усобиць у 1097 р на з’їзд у місто Любеч з’їхалися внуки і правнуки Ярослава Мудрого. Вони поклялися, що будуть спільно боротися з зовнішніми ворогами Русі. Ще одним рішенням Любецького з’їзду стала відмова від колишнього принципу успадкування. Уділи закріплювалися за окремими князівськими родинами. Це була спроба припинити саму основу усобиць: прагнення князів Рюриковичів до заняття більш значущого, ніж належало за «лествичного» порядку престолонаслідування, спадку. Тепер князівство після смерті батька діставалося не брати, а синам. Новий принцип успадкування, виражений в ємною формі княжого вироку «кожен так тримає отчину свою», ознаменував собою юридичне оформлення розпочатого політичного дроблення Давньоруської держави.
Останній період єдності Давньої Русі пов’язаний з князюванням онука Ярослава Мудрого – Володимира Мономаха (1113-1125). Завдяки гідної позиції в ході усобиць і довголітнього успішній боротьбі з половцями він зайняв великокняжий стіл. Ставши великим князем, Володимир Всеволодович силою підпорядкував собі практично всіх руських князів. Політику Володимира Мономаха продовжив його син Мстислав Великий (1125-1132), проте вже після його смерті на Русі взяли гору відцентрові процеси. На зміну єдиній державі з центром у Києві прийшла сукупність самостійних князівств і земель, володарі яких лише формально визнавали першість великого київського князя.
З другої половини XI по початок XIII в. руські князівства вели запеклу боротьбу з новими володарями степів – половцями. На боротьбу з ворогом негативно позначалися князівські усобиці, так як руські князі нерідко призводили зі степу половецькі загони, які використовували в боротьбі з ворогом. Ініціатором спільного відсічі ворогу виступив Володимир Мономах. В результаті походу 1111 з боєм був узятий головний половецький місто Шарукань на річці Сіверський Донець. Нові походи руських проти половців змусили кочівників піти на час в глиб степів.

Посилання на основну публікацію