Перехід промисловості на військові рейки

У перші ж дні війни перед керівництвом СРСР постало завдання порятунку від наступаючого ворога матеріальних цінностей та цінних кадрів кваліфікованих робітників і фахівців. Це завдання вирішувалося шляхом евакуації.

24 червня 1941 рішенням Раднаркому СРСР була створена Рада з евакуації. У його завдання входило визначення строків та порядку вивезення підприємств, матеріальних цінностей і робочої сили, а також вибір пунктів їх розміщення в східних районах країни. До складу Ради входили видатні державні діячі: Н.М. Шверник, Н.А. Вознесенський, А.Н. Косигін та ін. 30 червня 1941 ЦК ВКП (б) і РНК СРСР затвердили план, що передбачав якнайшвидшу мобілізацію матеріальних і трудових ресурсів країни, а також евакуацію небезпечних районів. З липня по грудень 1941 в східні райони країни було евакуйовано 2 593 промислових підприємства, в тому числі +1523 великих (це стільки ж, скільки було побудовано в СРСР за всю першу п’ятирічку). Восени 1941 р з однієї тільки Москви було евакуйовано обладнання 498 великих заводів і фабрик. Разом з підприємствами вдалося евакуювати від 30 до 40% робітників і службовців. Всього на схід виїхали близько 12 млн чоловік – населення середньої величини європейської держави того часу!

Незабаром стало ясно, що у зв’язку з швидким погіршенням обстановки на фронтах раніше вжиті заходи мобілізації економіки є недостатніми. На виробництві скасували відпустки, кількість вихідних днів скоротилося до двох на місяць. Нормою стали понаднормові роботи, тривалість робочого дня нерідко досягала 12-14 годин. З липня по листопад 1941 в містах була введена карткова система продовольчого та речового постачання, причому робоча картка давала можливість отримання більшої кількості продуктів: від 800 г до 1 кг хліба на день.

У грудні 1941 Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ про відповідальність робітників і службовців підприємств військової промисловості за самовільний відхід з підприємств. Цим указом всі працюючі на виробництві озброєння, бойової техніки та боєприпасів оголошувалися мобілізованими і закріплювалися за своїми підприємствами. Відхід з роботи розглядався як дезертирство, винні вдавалися до суду військового трибуналу. А в лютому 1942 р в СРСР була введена загальна трудова повинність – все працездатне міське населення у віці від 16 до 55 років, не зайняте на підприємствах, оголошувалося мобілізованим на роботи в будівництві та промисловому виробництві.

Посилання на основну публікацію