Перехід до демократії

Навіть диктатору, який привласнив собі президентські повноваження, ставало ясно, що без демократизації країни економічні реформи успішно завершити не вдасться. У 1988 р Піночет оголосив про проведення референдуму з питання про те, чи довіряють чилійці президенту. Даремно офіційна пропаганда, що панувала в засобах масової інформації, переконувала населення, що відставка Піночета призведе до повернення хаосу. Більшість чилійців на референдумі 1988 проголосували проти диктатури. У 1989 р Піночет пішов у відставку, але отримав на території Чилі особисту недоторканність, що зберігалася за ним до його смерті в грудні 2006 р Влада повернулася до християнських демократів. Реформи стали проводитися набагато успішніше.

Як тільки почався процес демократизації, активізувався приплив капіталу в країну. Середні верстви вкладали власні накопичення в малий і середній бізнес. Але Чилі раніше сильно залежить від міжнародної кон’юнктури, по ній боляче вдарили світові економічні кризи 1997-1998 рр. і 2008
Демократизація в Чилі стала частиною ширшого процесу переходу від військових диктатур до цивільного правління в державах Південної Америки. У 1980-і рр. країни, в яких існували диктатури, виявилися в економічному тупику і політичної ізоляції. Аргентинські правителі до того ж спробували згуртувати населення за допомогою «маленької переможної війни». У 1982 р військовий десант висадився на спірних з Великобританією Фолклендських островах. Але потім британці завдали Аргентині поразку. Обурення аргентинців невмілими діями своїх військових було настільки велике, що в 1983 р диктатура пала. У 1985 р хунта передала владу демократично обраним урядам у Бразилії та Уругваї. Вперше в історії Латинської Америки у всіх її країнах, крім Куби, диктатура безкровно змінилася вільно обраними цивільною владою. Демократизація проводилася під тиском міжнародної громадськості та місцевих середніх шарів. Однак в умовах глобалізації збереглася залежність країн Латинської Америки від США.
У 1998 р на виборах президента Венесуели переміг Уго Чавес, який виступає проти гегемонії США і за створення «соціалізму XXI століття». Після смерті Чавеса в 2013 р на пост президента був обраний його послідовник Ніколас Мадуро. У 2005 р в Болівії на виборах переміг Ево Моралес, який націоналізував видобуток газу. У 2006 р до влади в Нікарагуа повернувся Ортега. Ліві сили перемогли також в Еквадорі, Сальвадорі і Парагваї. Крах ліберального курсу викликав соціальні потрясіння в Аргентині в 2001 р Ці процеси свідчать про серйозну кризу однополярного глобалізму.
Підведемо підсумки
У середині XX в. в країнах Латинської Америки існували аграрні суспільства, лише почали переходити до сучасного індустріального суспільства. Їм необхідно було звільнитися від поміщицької олігархії і залежності від розвинених країн, насамперед США. Найбільш радикальну спробу вирватися з цієї залежності зробили кубинські революціонери.
Але перемога кубинської революції не принесла кубинцям свободи і процвітання, так як в країні встановилася комуністична диктатура. Центральна Америка стала ареною громадянських воєн.
У ряді країн Латинської Америки в середині XX – початку XXI ст. були зроблені спроби подолати відсталість і залежність від країн Заходу за допомогою реформ. Прихильники реформ значно посилили втручання держави в економіку, обмеживши ринкові відносини. Але це призвело до бюрократизації економіки, загострення соціальних проблем і в кінцевому підсумку – до падіння реформаторів. Ті, що прийшли до влади диктатори звернулися до іншої крайності, ставши на захист олігархії і транснаціональних корпорацій. Це ще сильніше загострило соціальні проблеми. Однак у міру посилення середнього класу в країнах Латинської Америки було здійснено перехід до демократії, що сприяло економічному підйому в регіоні.

Посилання на основну публікацію