Палестина, Сирія, Фінікія в давнину та захід Вавилонії

Говорячи про ці близькосхідних територіях – Сирії, Палестині, Фінікії, – треба відзначити їх надзвичайну важливість для торговельних відносин, їх старовину в історичному плані. Саме тут виникли вперше скотарство і землеробство, існували розвинуті поселення епохи неоліту – Єрихон, наприклад. Проте потім розвиток регіону з якихось причин сповільнилося. Лише окремі місця, Ебла в Північній Сирії, Бібл у Фінікії, досягають рівня розвитку подібно шумерським містам-державам. Племена, що населяли ці території, відносять до семітської групи. Саме звідси, (Палестина і Сирія) вони поширилися на південь (южноаравійци і араби на Аравійському півострові), схід (аккадці в Месопотамії) і по всьому Східному Середземномор’ю (західні семіти).
Приблизно до кінця III тис. Д.н. е. Палестина, Сирія і Фінікія вкрилися мережею міст-держав, які створило землеробське населення, що жило в родючих долинах. Скотарське населення жило по краю пустелі, откочевивая з оазисів у весняні квітучі степи.
Торгівля з Єгиптом і містами Месопотамії сприяла процвітанню та розвитку даного регіону. Вивозили ліс, ослів, слонову кістку. У першій половині II тис. Д.н. е. з’явилися важливі нововведення. Була винайдена технологія виготовлення посуду з непрозорого кольорового скла, а так само технологія забарвлення шерсті в лілово-червоний і лілово-синій кольори пурпуром – фарбою, що видобувається з морського молюска. Особливо це позначилося на добробуті Фінікії, купці якої були монополістами в торгівлі новим товаром.
Централізованого єдиної держави на території Східного Середземномор’я не існувало. Усилившийся Єгипет перервав намічався розквіт палестинських, сірійських і фінікійських міст. Військові походи єгиптян, грабежі, викрадення худоби, захоплення людей у ​​полон послаблювали потенціал міст Східного Середземномор’я. Регіон був поділений на сфери впливу між Єгиптом (південь) і державою Міттані (північ). Життя в підвладних чужоземним правителям містах продовжилася без постійних погромів.
Газрі, Лахиш, Єрусалим, Мегідо, Хацор, Бібл, Угарит, Кінза-Кадеш – ось найбільші населені пункти епохи другої половини II тис. Д. Н. е. Тим часом усиливавшееся Хетське держава спрямувала свої сили на захід, у Палестину і Сирію, розгромивши Міттані в середині XIV ст. д.н. е. Данина хеттам була куди менш значущою, ніж данина єгипетському фараону, тому близькосхідні території підтримали нових правителів.
Незабаром, однак, з’ясувалося, що хетти не терплять ніякої самостійності, що існувала при міттанійцах. Сирійські міста опинилися в складному становищі. Воно посилилося новими вторгненнями єгиптян, від яких страждали в першу чергу палестинські землі. Укладений між хетами і єгиптянами світ, який викликався в чималому ступені ассірійської загрозою, не надолго приніс спокій в Східне Середземномор’я.
У XIII в. д.н. е. з’явилася загроза вторгнення скотарських племен, які консолідувалися, як видається, в племінному оазисі Кадеш-Барнеа на півночі Синайського півострова. Ці давньоєврейські племена поклонялися богу Яхве. Декількома потоками вони пройшли в Зайордання, але тільки деякі перейшли Йордан у Єрихона. Частина завойовників заселила майже знелюднення території, деякі повернулися назад. Однак і ті, хто жив раніше, і нові ізраїльські племена змушені були забути ворожнечу і об’єднатися для відсічі страшному ворогові, який залишився в давніх документах під назвою «народи моря».
«Народами моря» єгиптяни називали групу різноманітних за походженням племен, одні з яких рухалися на турах, інші на колісних возах сухому. До них, безсумнівно, належали греки-ахейці, що зруйнували Трою, інші племена (може бути, протовірмени), що поклали кінець Хетському царству, і ще якісь племена, відомі тільки по іменах, та й то в неточною єгипетської передачі.
Нашестя розгорнулося з кінця XIII в. Кульмінаційного пункту воно досягло на початку XII ст. з руйнуванням Хетського царства. Просування їх на Єгипет було зупинено фараоном Рамзеса III в якийсь момент після середини XII в. до х.е. Два племені з числа «народів моря», відомі надалі під назвою філістимлян (від їхнього імені відбувається саме слово «Палестина»), осіли на родючому палестинському узбережжі, на смузі довжиною 60 км і шириною 20 км, і створили тут союз п’яти самоврядних міст : Гази, Аскалона, Аккарона, Гата і Ашдода. Вони принесли з собою позднемикенскую матеріальну культуру, техніку заліза і залізна зброя і незабаром встановили свою гегемонію майже над всією Палестиною. Одночасно з цим з Синая і через Йордану сюди здійснювали набіги і, мабуть, частково осідали по окраїнах кочові семітські (арамейські або арабські) племена.
Фінікійські міста-держави в останні століття II тис. І перші століття I тис. Д.н. е. пережили своєрідний підйом. Нашестя народів моря не настільки страшно торкнулося ці території. Роль великого торгового центру замість загиблих Сидону і Угарита перейшла до Тіру. Його населення збільшилося за рахунок прибулих біженців, і виникла демографічна проблема вирішувалося висновком колоній. Ці колонії стали частиною Тирський держави, вони сплачували данину тирського царю.
Золото і срібло, притікати у Тир з віддалених районів Західного Середземномор’я і півночі Егеїди, збагатили це місто. Тир став «Лондоном давнини». Він підтримував зв’язки з сусідніми палестинськими державами.
Наприклад, у Х ст. д. н. е. цар Тіра Хірам уклав союз з царями Ізраїльсько-Іудейського царства Давидом і його сином Соломоном. Возраставшее вплив Тіра виразилося у створенні Тіро-сидонського царства, а можливо, у виникненні в південній частині Фінікії федерації міст, очолюваної Тиром.
Багатство і зовнішній блиск Тіра приховували гострі внутрішні суперечності. Там розгорнулася запекла соціальна і політична боротьба. Її ниткою, можливо, було протистояння царської влади і впливу жрецтва. У ході цього суперництва, коли щастя посміхалося то однієї, то іншій стороні, переможені були змушені покинути Тир і бігти. Так після перемоги царя Пігмаліона над жерцем Мелькарта Ахерба вдова Ахерба і сестра царя Елісса з групою знаті, яка підтримувала її і її покійного чоловіка, бігли з Тиру та заснували місто Карфаген в Африці. Це відбулося в 825-823 рр. до н. е.
Але майбутнє Тіра і всієї южнофінікійской держави опинилося під загрозою. Небезпека виходила від Ассирії. Походи Тіглатпаласара III (744-727 рр. До н. Е.) Призвели до підпорядкування Фінікії. Її північна частина, крім м Арвад, розташованого на острівці, була приєднана безпосередньо до самої Ассирії, а решта міста зробилися її данниками.
Епізодична данину перетворилася на постійний податок, який сплачується фінікійцями ассирийскому царю.
Місцеві династії в містах були збережені, але поруч з царями Тіра та інших міст були поставлені спеціальні уповноважені ассірійського царя, без відома яких місцеві монархи не могли не тільки проявляти якусь ініціативу, але навіть і читати кореспонденцію. Тіро-сидонськоє держава (або южнофінікійская федерація на чолі з Тиром) розпалося.
Спроби звільнення закінчувалися плачевно. Повстання Сидону завершилося новим руйнуванням міста та позбавленням його навіть примарною самостійності. Нелояльність Тіра коштувала того втрати всіх володінь на материку (сам Тир, як і Арвад, знаходився на острові). Частина фінікійського населення була уведена з батьківщини: так, цілковито змінилося населення південного міста Ахзіба.
Падіння Ассирії в VII ст. до н. е. не поліпшили ситуацію, оскільки Фінікія стала ласим шматком і для Єгипту, і для Вавилона. Тринадцять років Навуходоносор II облягав місто Тир. Незважаючи на те, що взяти його не вдалося, місто визнав свою залежність. При цьому в Месопотамію була переселена частина тирського населення, як і жителів Бібла.
Так Фінікія стала частиною Ново-вавилонського царства, розділивши разом з Палестиною, подальшу долю халдейського держави: спочатку ставши владними Персії, а потім у частиною держави Олександра Македонського.
Палестина на початку I тис. До н. е. була представлена ​​державними утвореннями, що виникли в середовищі ізраїльських племен, які прийшли на територію займану раніше ханаанеямі, які створили міську культуру. Серед цих племен – аммонитяне, моавитяне, едомітяне та ін. Вони шанували бога Яхве. Поклонятися Яхве й іншим богам можна було де завгодно – переважно на пагорбах і висотах гір, але вважалося, що на землі він мешкав незримо в «Ковчезі Завіту», що зберігався в шатрі, як за часів бродячого життя племен. Ізраїльський племінний союз за традицією вважався складається з 12 племен («колін»); насправді число племен у складі союзу коливалося. Це було насамперед культове об’єднання, скріплюють загальним шануванням союзного бога Яхве.
Найбільш важливими з політичних палестинських утворень були Іудейське і Ізраїльське держави, що посідали більшу частину країни і залишили глибокий слід в загальнолюдської культурі, головним чином створеним стародавніми євреями Старим заповітом.
Витоки цих царств в державі царя Давида, який правив бл. 1004-965 рр. до н. е., столицею якого був ханаанейскій місто Єрусалим, захоплений у 995 р. до н.е. е. Місто перетворилося при наступникові Давида Соломона, які розгорнули грандіозне будівництво. Зокрема, був побудований храм бога Яхве. Цей храм повторював характерні особливості ханаанейско-фінікійського храмового зодчества і представляв собою чотирикутне довгасте споруда на підвищенні, з портиком, провідним в зал, в задній частині якого знаходилося «Святе святих». Оточений двором і господарськими будівлями, храм утворював єдиний ансамбль з царським палацом, в чому наочно проявлялося призначення столичного храму – бути одночасно царським і загальнодержавним святилищем.
При сина Соломона в 926 р. До н.е. е. відбувся розділ єдиної держави: на південне Іудейське, і північне, Ізраїльське, причому найбільш придатні економічні умови були в багатонаселеному півночі.

Посилання на основну публікацію