Основні напрямки художньої культури Росії

На межі XVIII-XIX ст. в європейській історії відбувся колосальний переворот – політичний (Велика французька революція і епоха наполеонівських воєн), соціальний (формування нових суспільних відносин і структур) і культурний. У зв’язку зі змінами в суспільстві спостерігався перехід від консервативного до ліберального мислення, від однотипної системи цінностей до різноманіття ідеалів. Наслідком демократизації суспільства стала демократизація культури, народження нових художніх стилів.
Однак поява нових напрямків у мистецтві не означає повного зникнення колишніх. Так, з XVIII в XIX в. перейшов класицизм. Пізній класицизм – ампір (від фр. Empire – імперія) був провідним напрямком у мистецтві наполеонівської Франції (особливо в драматургії і в архітектурі) і в російській архітектурі першої третини XIX в. Оновлений класицизм XIX в. розвивався також в Італії, Іспанії, Латинській Америці, скандинавських країнах, США. У цьому стилі зведені Тріумфальна арка в Парижі і Капітолій (будівля конгресу США) у Вашингтоні.
До середини XIX в. класицизм перетворився на так званий академізм, який панував у академіях мистецтв європейських країн.
Для нього були характерні звернення до античних або героїчним сюжетам, умовні ідеалізовані образи, абстрактні норми краси, відірваність від реальних життєвих проблем.

Викликом застиглим канонам класицизму став романтизм, який народився у Франції і з найбільшою яскравістю проявив себе в першій половині XIX ст. В основі романтичного сприйняття життя лежить конфлікт між ідеалом і дійсністю, піднесеними почуттями і повсякденністю. Романтичний герой – насамперед духовно незалежна особистість, яка прагне до досконалості і свободи, охоплена сильними пристрастями і відстоює своє «я». Основний принцип романтичного мистецтва – «незвичайні герої в незвичайних обставинах». Романтичні устремління характерні і для творчості більшості композиторів початку XIX в.
Основним напрямком у художній літературі та образотворчому мистецтві 30-х рр. XIX ст. став реалізм. Художники-реалісти не прикрашати світ і людей відповідно до заданих критеріїв істини і краси, що було притаманне класицизму. Вони не прагнули ідеалізувати своїх героїв, як це робили романтики. Їх підхід до творчості полягав у аналізі та узагальненні спостережень за життям і в «перенесення» цього життя в тканину літературного твору або на мальовниче полотно.
В останній третині XIX ст. в західному мистецтві набув поширення так званий натуралізм. Найвідомішим представником цієї мистецької течії в літературі був Е. Золя. Ключем до людської поведінки він вважав його обумовленість психолого-біологічними мотивами, в тому числі і патологічними. Битоопісательной сторона його художніх творів рясніла натуралістичними подробицями.
До останньої третини XIX в. належить затвердження в образотворчому мистецтві імпресіонізму (фр. impression – враження). Головною в ньому була передача (втілення в мистецтві) безпосереднього враження від природи, предметів, подій, людей в їх мінливості і скороминущість.
На відміну від імпресіонізму, символізм спочатку склався в художній літературі. У центрі символічного світогляду – осягнення і вираження сутності речей, явищ, подій через умовні образи-знаки.
Не всіх художників можна зарахувати до одного-єдиного художньому напряму. У різні періоди своєї творчості вони створювали твори, що відносяться то до того, то до іншого течією. Завжди були письменники і художники, творчість яких не вкладалося в рамки того чи іншого художнього стилю.

Посилання на основну публікацію