Об’єднання арабів і виникнення ісламу

Величезний півострів Аравія, площа якого дорівнює 3 млн кв. км, т. е. приблизно четвертої частини Європи, і примикають до нього райони Сирійської пустелі з найдавніших часів були заселені арабами. Соціально-культурний та економічний рівень розвитку різних областей цього регіону був неоднаковий. Природні умови Аравії визначили поділ її населення на осілих землеробів і кочівників-скотарів. На півдні, в Ємені, де були значні водні ресурси, ще в I тисячолітті до н. е. склалася розвинена землеробська культура, яка спиралася на складну систему іригації. Але кочівники-скотарі (бедуїни) становили основне населення півострова. Племена бедуїнів в VI-VII ст. переживали процес розкладання первіснообщинного ладу. У них виділялася племінна знати, що володіла великими стадами і намагалася привласнити общинні пасовища. З’явилися і залежні бідні люди, змушені працювати на своїх багатих родичів. Хоча зв’язок з родом і плем’ям залишалася ще достатньою міцною, соціальне розшарування породжувало ріст протиріч всередині племен. Рівень розвитку і майнове становище окремих племен також були різними. Значного поширення в арабів отримало рабство. Рабами, як правило, були чужинці, переважно з Африки. Раби використовувалися і в скотарських господарствах, і в осілого населення. Однак рабська праця не була в цей період основою економічного ладу. Навіть на півдні, в державі Хімьяітов, де рабовласницькі відносини мали тривалу історію, існували значні пережитки первісно-общинного ладу.
Серед арабів були також і жителі міст, найбільші з яких виникали в оазисах на старовинному торговельному шляху з Візантії в Африку та Індію, і який йшов уздовж Червоного моря. За ним купці провозили товари з глибин Азії на Захід. Самим великими були міста Мекка і Ясриб. У Мецці щовесни проводилися ярмарки.
Разом з купецькими караванами в Аравію з інших країн проникали філософські та релігійні ідеї. Араби були добре знайомі зі священними книгами іудеїв і християн. Серед мешканців міст було чимало прихильників цих релігій. Однак більшість арабів залишалися язичниками, кожне плем’я мало свого бога-покровителя. Головне святе місце для всіх арабів був старовинний храм Кааба («куб»), що розташовувався в центрі Мекки, яка вже тоді була релігійним центром Західної Аравії. Ключами від Кааби володіло жило в Мецці плем’я курейш. Цей храм пов’язаний з падінням з неба на землю каменем, якому поклонялися з давніх часів, і з культом бога племені курейш – Аллаха (від араб, илах – господар). Всередині і навколо святилища араби-язичники поставили 360 ідолів. Серед бедуїнів не було єдності – безліч племен і пологів вели між собою ворожнечу через пасовищ. Племінні вожді з багатих пологів очолювали набіги, вибирали місця для кочовищ, розбирали сварки між одноплемінниками. Раби-бранці працювали на них. Наприкінці VI в. Іран захопив південну частину Аравії, пізніше на півночі півострова зміцнилася Візантія. Торгівля була порушена, бедуїни позбулися доходів від караванної торгівлі, а племінна ворожнеча ще більш погіршувала становище. Об’єднання розорених арабських племен, до того ж поклонявшихся різним богам, стало нагальною необхідністю, бо тільки так тільки разом араби могли протистояти завойовникам. Явно визначалась необхідність введення єдинобожжя і згуртування на цій основі арабських племен. Прагнення подолати племінну роз’єднаність і створити єдине арабська держава виражалося в той період у проведенні поклоніння єдиному богу, у подоланні староарабских політеїзму. У Мецці таким проповідником став Мухаммед (570-632), який походив з бідного роду Хашмітов племені курейш. Нова релігія – іслам, або мусульманство, виникла, за переказами, близько 610 г. Однак у Мецці вона не зустріла широкої підтримки. Мекканская знати побоювалася, що нова релігія приведе до падіння культу святилищ Кааби, а це могло б зашкодити політичному впливу Мекки і її торговельним зв’язкам з арабськими племенами. Послідовники Мухаммеда піддавалися переслідуванням, що змушувало їх переселитися в оазис Ясриб (Медину). Переселення, за переказами, відбулося в 622 р Рік переселення (арабською «ходжа») був прийнятий згодом за початкову дату мусульманського літочислення.
У Медині Мухаммед знайшов сприятливий грунт для поширення нової релігії і свого політичного впливу. Арабські племена Медини були вороже налаштовані по відношенню до верхівки мекканских курейшитов і потім вони були готові підтримати проповідника єдинобожжя, який ворогував з їх ворогами. На чолі з Мухаммедом вони почали збройну боротьбу з Меккою, нападаючи на її торгові каравани. У ході цієї боротьби багато племен Аравії, вороже налаштовані по відношенню до мекканским лихварям і купцям, стали діяти спільно з мусульманами. Боротьба тривала до 630 року, коли після довгих переговорів Мухаммед уклав з мекканской верхівкою угоду, за якою мекканцев зобов’язалися визнати релігійну і політичну владу Мухаммеда і прийняти його вчення – іслам. Для себе ж вони домоглися визнання Мекки релігійним центром, а Кааби – головним святилищем ісламу. Причина такого ставлення курейшитов Мекки до нової релігії та її пророку полягало в тому, що іслам до цього часу став політичною силою, здатною об’єднати Аравію. Мекканская купецька верхівка вирішила використати цю силу в своїх інтересах і очолити об’єднання Аравії під гаслом звернення всіх арабів в іслам.
Повне об’єднання Аравії та звернення (у багатьох випадках чисто зовні) її населення в іслам відбулося вже після смерті Мухаммеда, в правління його найближчих наступників – перших двох халіфів.
Першим халіфам довелося збройним шляхом пригнічувати спалахнули в багатьох районах Аравії сепаратистські заколоти, котрих очолював лжепророками. Ці повстання відбивали соціальні протиріччя в арабському суспільстві між рядовими членами племен і феодальної знаттю. Повстання були придушені, але гострі соціальні протиріччя були просто загнані всередину. Найкращим засобом примирення маси арабів, особливо бедуїнів, з новою державою та ісламом була політика широких завоювань, сулившая нові землі і багату військову здобич. Саме в цьому напрямку і почали діяти перші халіфи.
У внутрішній ж життя мусульман важливу роль став грати шаріат – комплекс правил і встановлень, визначена самим Аллахом і тому незмінним. Шаріат включає в себе релігійні, моральні, юридичні, побутові правила, якими повинен керуватися послідовник ісламу в своєму житті. Згідно Корану держава не потребує інших законах і правилах, крім записаних в Корані. Коран забороняв лихварство, злодійство, вживання вина, дозволяв багатоженство.
Таким чином, виникнення світу ісламу відноситься до VII ст. У Середні століття він включив в себе багато країн і народів Азії, Африки та Європи і став реально змагатися з іншими світовими релігіями.

Посилання на основну публікацію