Німецька імперія на початку новітнього часу

Німецька імперія виникла на завершальній стадії об’єднання німецьких земель після розгрому Франції у франко-прусській війні. Біля її витоків стояв найбільший політичний діяч Німеччини ХIХ ст. – О. Бісмарк, який займав пост канцлера з 1862 по 1890 рр. З його відходом в історії Німеччини починається новий етап, який триватиме до 1918 р
У 1888 р на престол зійшов молодий імпульсивний імператор Вільгельм II, який мріяв перетворити Німеччину в провідну світову державу. Розважливість і обережність Бісмарка дратували нового імператора, і його політична доля була вирішена. Приводом до відставки став загострився «робоче питання» і «ліві» вибори в рейхстаг.
З відходом Бісмарка в політичний курс імперії вносяться серйозні корективи:
1. Інтеграція профспілок і помірною соціал-демократії в політичну систему імперії;
2. Зростання популярності експансіоністських ідей у ​​суспільстві;
3. Створення сильної армії і потужного флоту.
Реалізації цих планів сприяло бурхливий розвиток німецької економіки. До 1900 р Німеччина вийшла на друге місце серед провідних індустріальних держав. Ключову роль у розвитку німецької економіки грали нові галузі промисловості: електротехнічна, алюмінієва та хімічна. Динамічно розвивалися машинобудування, металургія та інші напрямки виробництва. Німецька промисловість відрізнялася високою енергоємністю, використовувалися новітні технології та передове обладнання. Це забезпечувало безпрецедентні темпи зростання продуктивності праці (близько 2,6% на рік, що було більше ніж у США і у Великобританії разом узятих – 1,5% і 0,6% відповідно), низьку собівартість товарів та їх високу якість.
Німеччина на рубежі ХІХ – ХХ ст. – Один з провідних експортерів промислової продукції в світі. Німецький торговий флот вийшов на друге місце в світі після Великобританії.
До початку ХХ століття Німеччина, як і всі провідні держави світу, вступила в новий економічний цикл, що супроводжувався концентрацією виробництва і централізацією капіталу. Напередодні Першої світової війни в німецькій промисловості існувало більше 600 монополістичних об’єднань. Що ж стосується ринку фінансів, то до 1909 більше 80% всього німецького капіталу акумулювали активи дев’яти найбільших банків країни. Однак в експорті капіталів Німеччина істотно поступалася країн «першого ешелону» і, насамперед, через обмежений масштабу колоніальних володінь.
Завоювання зовнішніх ринків і розширення колоніальних володінь імперії стає провідним напрямком діяльності нового політичного керівництва країни.
Однак, володіючи високорозвинутою промисловістю, передовою технологією, задаючи тон і темп розвитку західної цивілізації в багатьох сферах економічного життя, Німеччина в той же час мала політичну систему, в якій зберігалося чимало пережитків, успадкованих від минулої епохи. Це протиріччя накладало вельми серйозний відбиток на всю внутрішньополітичне життя імперії.
Стабільність політичної системи багато в чому залежала від міцності блоку двох провідних соціальних сил суспільства: прусського юнкерства і магнатів німецької промисловості. У них було багато спільного, але були й істотні розбіжності, які ставили будь-який уряд в непросту ситуацію. Воно змушене було постійно лавірувати між двома лідируючими групами для підтримки політичної стабільності. Це чітко проявилося в політиці спадкоємців Бісмарка – канцлерів Хлодвіга Гогенлое (1894-1900) і Бернарда фон Бюлова (1900-1909). Економічна політика їх урядів була повністю орієнтована на інтереси землевласницької та підприємницької еліти.
Гогенлое і фон Бюлов робили ставку на активізацію лояльних політичних сил і їх консолідацію навколо уряду. Кінцевою метою стало з’єднання консерваторів і лібералів. Однак її здійсненню з кінця ХIХ ст. став заважати перекіс політичних сил у парламенті, де переважали партія католицького центру і соціал-демократи. Цей досить дивний альянс політичних партій не раз вставляв палки в колеса уряду і в кінцевому підсумку спровокував політичну кризу 1906
В результаті відмови депутатів підтримати урядовий запит про виділення додаткових коштів на придушення повстання в Південно-Західних колоніях Африки, рейхстаг був розпущений і призначені нові вибори. Канцлер Бюлов зумів створити блок консерваторів і націонал-лібералів, і добився перемоги на позачергових виборах 1907 Однак об’єднання виявилося недовговічним. Основні розбіжності стосувалися питання про соціально-економічних перетвореннях.
Німецькі консерватори виступали за послідовне здійснення охоронного протекціоністського курсу. Ліберали наполягали на продовженні політики лібералізму і виступали за розвиток конституційно-монархічних засад побудови держави. Розкол між провідними політичними партіями блоку привів до його розпаду і до відставки фон Бюлова в 1909 р
Новий канцлер Т. Бетман-Гольвег спирався вже на іншу політичну комбінацію: католицький центр і консерватори («чорно-блакитна коаліція»). Однак ці політичні партії насилу знаходили точки дотику за підтримки уряду. Після парламентських виборів 1912 ситуація ще більше загострилася, оскільки найбільшою фракцією в рейхстазі стає соціал-демократична. Лише в питаннях обороноздатності країни, зовнішньої політики та підготовці до прийдешньої війні рейхстаг виступав досить консолідовано.
Зовнішня політика Німеччини на початку ХХ століття визначилася двома основними факторами:
1. Розширення масштабів колоніальної експансії;
2. Наростання націоналістичних і шовіністичних настроїв у суспільстві.
«Німеччина понад усе!» – Це гасло отримав широке ходіння і сприймався як даність самими різними верствами німецького суспільства. Саме в цей час німців почали готувати до засвоєння думки про вибраність «німецької нації», її особливої ​​ролі в розвитку людської цивілізації. У такій ситуації сверхінтенсівние військові приготування не викликали в суспільстві відторгнення і здавалися цілком природними і необхідними. Зовнішня експансія розглядалася і як основний засіб вирішення внутрішніх проблем німецького суспільства.
На початку ХХ століття до найжорсткішого франко-німецькому антагонізму додалося швидке погіршення відносин з Англією. До цього варто було додати і досить прохолодні російсько-німецькі відносини. На початку нового століття саме Німеччина була винуватицею найгостріших міжнародних криз (наприклад, 1905 і 1911 рр. Через Марокко). Це закріпило за Німеччиною репутацію непередбачуваною і небезпечною країни. Число відвертих противників Німеччини неухильно зростало, а кількість союзників залишилося практично незмінним з часів Бісмарка (головний союзник – Австро-Угорщина).
Вже в 1905 р німецький генеральний штаб завершив підготовку плану ведення військових дій, що передбачала доцільність превентивної війни («план Шліффена»). Підготовка до війни була розпочата. Уже в 1909-1914 рр. військові витрати збільшилися на 33% і склали половину державного бюджету країни.
У німецькому суспільстві не виявилося серйозних супротивників зовнішньополітичного курсу уряду і до початку Першої світової війни в Німеччині мало місце досить міцне національну єдність.

Посилання на основну публікацію