Німеччина біля витоків «західнонімецького дива»

Нищівна поразка у війні поставило Німеччину на межу економічного і соціально-психологічного краху. Міста лежали в руїнах, промислового виробництва більше не існувало. Країна втратила державний суверенітет, а населення перебувало в повному шоці – почуття провини за минуле і страх приреченості на милість переможця. При цьому гостра нестача продовольства ставила більшість жителів країни на межу виживання.
Відповідальність за майбутнє Німеччини взяли на себе держави-переможниці. Згідно з рішеннями, прийнятим на Ялтинській і Потсдамській конференціях, країна була розділена на чотири зони окупації, управління якими будувалося на принципах чотирьох «де»: денацифікації, демілітаризації, демократизації та декартелізації.
30 серпня 1945 почав працювати Союзницький контрольна рада (СКС), що здійснювала оперативне управління всіма окупаційними зонами на основі консенсусу.
Майже стразу ж між союзниками виникли принципові розбіжності щодо майбутнього Німеччини. На заході США та їхні союзники прагнули до створення на підконтрольних їм територіях країни нової Німеччини існуючої на принципах західної демократії. А Радянський Союз заохочував діяльність прокомуністичних сил з гаслами про побудову нового суспільства соціальної спрямованості. В цілому обидві сторони були єдині в одному, що для вирішення головної проблеми післявоєнного вектора розвитку Німеччини, слід було забезпечити вирішення двох основних питань: відновлення зруйнованої економіки і відтворення політичних структур і партійної системи.
Питання про збереження єдності Німеччини був першорядним аж до 1947 р Навіть початок «холодної війни» і розмови про «залізну завісу», межі якого проходили якраз по східному кордоні країни, ще не стали вирішальними подіями майбутнього розколу. Протягом 1946 ще звучали висловлювання про необхідність відтворення незалежної німецького держави, що складається з усіх 4-х зон окупації (йдеться про заяву секретаря держдепу США Джеймса Бирнса від 6 вересня 1946), однак на практиці ситуація розвивалася по іншому.
Спочатку було оголошено про об’єднання двох окупаційних зон Великобританії і США в загальну Бізонію, де проживало 39 млн. Німців і був зосереджений основний промисловий потенціал Німеччини (62% індустріального виробництва, 82% видобутку вугілля, 90% виплавки сталі). А прийняття плану Маршалла, що передбачав залучення західних зон окупації Німеччини в загальну програму економічного відновлення Європи, остаточно розставило всі крапки над «i» в німецькому питанні.
Під час роботи Лондонської конференції міністрів закордонних справ (листопад-грудень 1947) СРСР вимагав від союзників підтвердження їх прихильності єдності Німеччини, але для Заходу це питання вже втратив свою актуальність.
20 березня 1948 було оголошено про припинення робіт СКС. Наступним кроком стала грошова реформа, проведена влітку 1948 в західній частині Німеччини з ініціативи США. У відповідь в радянській зоні окупації була введена своя марка. У підсумку різко загострилася проблема Берліна. Західні сектора столиці виявилися блоковані, тому уряд східного Берліна перекрило транспортні шляхи і оголосив про заборону західнонімецької валюти. Почалися перебої з електроенергією, поставками продовольства і палива. У вересні 1948 року перестала діяти общеберлінскій магістрат. Розкол Німеччини практично став невідворотний.
З ініціативи західних держав був створений Парламентська рада, преступивший до розробки проекту нової Конституції, яка проголошувала створення держави Західної Німеччини. Правда паралельно розроблявся так званий «Окупаційний статут», істотно обмежував суверенітет нової держави:
– Контроль над зовнішньою політикою і зовнішньою торгівлею;
– Право втручання у внутрішньополітичне життя в певних ситуаціях;
– Контроль над промисловим потенціалом індустріальних районів (Рур).
У день чотириріччя капітуляції Німеччини Основний закон був прийнятий в остаточній редакції. Через кілька місяців були проведені вибори в бундестаг – нижню палату нового західнонімецького парламенту. Верхня палата – бундесрат – формувалася з представників німецьких земель. Після завершення формування парламенту, 7 вересня 1949 було проголошено утворення нової держави – Федеративної Республіки Німеччини.
Першим канцлером ФРН став лідер ХДС (християнсько-демократичний союз) Конрад Аденауер.
Незабаром (7 жовтня) в радянській зоні окупації було створено ще одне німецьке держава – Німецька Демократична Республіка (НДР). Кожне їх німецьких держав вибрало свій шлях історичного розвитку, проте дорога, обрана ФРН привела країну до небувалого успіху, що ввійшов в історичний лексикон під ємною назвою – «німецького дива».
У 50-і рр. у ФРН була створена досить ефективна модель соціально-економічного розвитку, що дозволила в короткі терміни вивести економіку країни з розрухи і підняти її на рівень передових країн Європи.
Протягом 5-х рр. середньорічне зростання економіки становило 9%. До 1962 ФРН потроїла свій національний дохід. У країні майже зникла безробіття, її рівень знизився до 0,7%. ФРН вийшла на одне з перших місць у світі за рівнем життя. Реальна заробітна плата зросла в 50-е на 76%.
Творцем цього «економічного дива» вважався Людвіг Ерхард, який займав пост міністра економіки в уряді Аденауера. Теоретичною основою соціально-економічної політики уряду ФРН стала доктрина соціального ринкового господарства.
Вона передбачала:
– Контроль за монополіями, в т.ч. енергетика, громадський транспорт, сільське господарство і ринок житла;
– Проведення політики розподілу доходів;
– Розвиток трудового законодавства;
– Активна соціальна політика.
Причини підйому німецької економіки:
– Низька стартова позиція → плацдарм для інвестицій і впровадження сучасних технологій;
– Попит населення стимулював розширення виробництва;
– Стабільна кон’юнктура важкої промисловості, відсутність військових витрат, фінансова підтримка США (більше 3 млрд. Дол., Половина була списана);
– Продумана політика влади і підприємницька ініціатива самих німців.
Низький фіксований курс марки до долара (4,2: 1) стимулював експорт німецької продукції. З 1958 р німецька марка стала конвертованою, з 1961 р почалося зростання її курсу на світових валютних ринках.
Тільки після того, як економіка ФРН почала впевнено набирати обертів, уряд приступив до проведення соціально-спрямованих заходів:
– 1951 – закон про профспілки і їх ролі в наглядових радах великих підприємств (правда вимоги про 5-днюванні і 40-годинного тижня були задоволені тільки через 20 років після створення ФРН);
– 1952 – закон про вирівнювання тягот, викликаних військовими руйнуваннями – виплата компенсацій постраждалим у роки війни;
– Вдосконалення системи соціального страхування (лише в 1957 р був прийнятий закон про нову систему розрахунку пенсій).
Разом з тим насичення ринку вело до неухильного падіння цін, і на зарплату вже можна було купити достатню кількість товарів першої необхідності, крім продовольства. Преса писала про справжню епідемію попиту, що охопила західних німців. Зростання рівня життя (у два з половиною рази за 10 років) стимулював зростання довгострокових інвестицій, особливо на ринку житла, де 2-х поверховий з палісадником і багажем став мірилом життєвого благополуччя і успіху.
До початку 60-х рр. більше третини західнонімецьких сімей вже мали власний автомобіль. Зростаючий попит вдалося задовольнити за рахунок розробки проекту «народного автомобіля» «Вольксваген-жучок».
Епоха «економічного дива» призвела до трансформації соціальної структури ФРН: значне скорочення числа зайнятих у сільському господарстві та гірничодобувної промисловості. Головне поле діяльності середнього класу перемістилося зі сфери виробництва в сферу послуг.
Крім складного комплексу соціально-економічних проблем, уряду Аденауера вдалося впоратися і з проблемою виходу ФРН на рівень нової системи міжнародних відносин. У цьому процесі важливу роль зіграла реальність «холодної війни». Лідерам західного світу стало зрозуміло, що без ремілітаризації ФРН та інтеграції її в західну систему безпеки буде важко створити ефективний противагу СРСР у Східній Європі.
У 1954 р при підтримки США ФРН була прийнята в НАТО і почалося створення західнонімецьких збройних сил – бундесверу.
ФРН брала активну участь і в загальноєвропейському інтеграційному процесі:
– В 1950 р вступ до ЄОВС (Європейське об’єднання вугілля і сталі);
– 1957 р вступ в «Загальний ринок».
Все це помітно зміцнило зовнішньополітичне становище ФРН, відновило її престиж як європейської держави.
Ще одним успіхом уряду Аденауера слід вважати ліквідацію жорсткого протистояння з лівими політичними партіями і насамперед з СДПН. Останні до кінця 50-х рр. заявили про спільність підходів до ключових питань суспільного розвитку з правлячою партією ХДС / ХСС. Однак ліквідація внутрішньополітичного тиску з боку опозиції ставила правлячу еліту в складні умови реально можливу стагнацію суспільного розвитку. Звідси потрібно було знайти новий імпульс розвитку суспільства для продовження реалізації німецького «економічного дива».
Таким чином, процес післявоєнного відновлення пройшов в більшості провідних країн світу набагато спокійніше, ніж після Першої світової війни. Серйозних соціальних катаклізмів вдалося уникнути.
Перше повоєнне десятиліття зіграло величезну роль у розвиток держав західного світу. Насамперед, це пов’язано значною мірою з успішним подолання післявоєнного економічного кризи і формуванням нової політичної системи в ряді країн.
Більшість західноєвропейських держав зуміли впоратися з післявоєнними проблемами, проте для деяких (Франція) це було надзвичайно важко.
До кінця 50-х рр. тяжіє лідерство США було розхитані за рахунок набиравшего міць інтеграційного процесу в Європі.

Посилання на основну публікацію