Національна політика 1917 року

Основоположним актом Тимчасового уряду, восстановившим національну рівноправність, став закон 20 березня 1917 «Про скасування віросповідних і національних обмежень». Ним передбачалося зрівняння в правах усіх громадян, незалежно від їх віросповідання чи національності. Тим самим скасовувалися «смуга осілості» для євреїв, обов’язкове вживання в приватному діловодстві російської мови, обмеження на вибір професії, на заняття військових і цивільних посад.

Національні організації, як вийшли з підпілля, так і новостворені після лютневого перевороту, спочатку були помірні в своїх вимогах, відстоюючи тільки культурно-національну автономію і лише в крайніх випадках – автономію політичну. Про повну незалежності, аж до відокремлення від Росії, згадували в лютому-березні лише окремі національні радикали. Ослаблення державної влади, нездатність уряду швидко вирішити проблеми національних окраїн, так само як і небажання занадто розширювати їх права – все це зумовило поступове зростання впливу національних політиків, які виступали за незалежність від Росії. Характерно, однак, що для досягнення своїх цілей націоналісти не скористалися Радами, підозрюючи в них провідників російського впливу.

Особливо небажаний оборот для російських правлячих кіл взяли події на Україні. Яка очолила український національно-визвольний рух Центральна Рада у своїх березневих відозвах всіляко підтримувала Тимчасовий уряд. Проте вже у виданому 10 червня так званому «першому універсалі» вона оголосила Україну автономною державою, хоча пізніше і погодилася з тим, що його долю має остаточно визначити Установчі збори. Протокол про визнання Генерального секретаріату України, з низкою застережень підписаний Керенським в Києві наприкінці червня 1917 р., став приводом для відставки міністрів-кадетів 2 липня. Згодом і Сенат відмовився затвердити інструкції Генеральному секретаріату, пославшись на те, що українська автономія може бути дозволена тільки Установчими зборами.

Влітку посилився й національний рух у Фінляндії, чия автономія в повному обсязі була відновлена ще 6 березня 1917 5 липня 1917 фінським сеймом приймається закон про суверенітет – так званий «закон про владу», який залишав Тимчасовому уряду повноваження лише в галузі оборони і зовнішньої політики. Сейм був розпущений 18 липня 1917, проте згодом, в жовтні 1917 р., уряд визнав Фінляндію республікою, яка має правом мати виборні законодавчі установи.
Що видається за «гнучкість» непослідовність уряду в національному питанні органічно виростала з загальної слабкості державної влади, старавшейся одночасно примирити інтереси і правих, і лівих, і центристів.

Три перші урядові програмні декларації (3 березня, 6 травня та 8 липня 1917 р.) фактично обходять мовчанням національне питання. У вересні 1917 р., коли національний розпад Росії позначився досить чітко, уряд публічно висловило свою позицію з цієї проблеми. Вона міститься в програмній декларації 26 вересня: «Визнання за всіма народностями права на самовизначення на основах, які будуть вироблені Установчими зборами. Розробка та видання законів, що забезпечують національних меншин, у місцях їх постійного проживання, користування рідною мовою в школі, суді, органах самоврядування та в зносинах з місцевими органами державної влади. Утворення при Тимчасовому уряді Ради з національних справ з представництвом усіх національностей Росії, в цілях підготовки матеріалу з національного питання для Установчих зборів ». Безсумнівно, це були важливі і потрібні заходи, але вони були вже недостатніми і очевидно запізнілими.

Посилання на основну публікацію