Монгольська держава і її доля

Синам і онукам Чингісхана вдалося втілити в життя його мрію – «золотими поводами загнуздати світ». З року в рік зі столиці держави монголів – Каракорума – відправлялися на завоювання суміжних країн армії на чолі з уславленими воєначальниками. У 30-40-і рр. XIII століть монголи завоювали Закавказзі. Онук Чингісхана Хулагу розширив володіння свого улусу за рахунок Ірану, Месопотамії та Сирії. У 1258 р монголи взяли в облогу столицю мусульманського світу – Багдад. Місто було взято штурмом і зруйнований. Останній халіф з династії Аббасидів потрапив у полон і загинув. Просування монголів на захід було зупинено тільки в Єгипті.
Онук «підкорювача Всесвіту» Хубілай підкорив Південний Китай. Їм була здійснена невдала спроба завоювання Японії: двічі монгольський флот, який намагався висадити десант на острови, потрапляв у страшний шторм (японці назвали його «священний вітер» – камікадзе). Зробивши Пекін столицею своєї держави, Хубілай перетворився на справжнього східного правителя: жив у розкішному палаці серед басейнів, озер і садів; мав величезний гарем і двадцять два сина. Він став засновником нової китайської династії.
У другій половині XIII в. Монгольська держава включала до свого складу більше 40 великих і малих країн, сотні народів. Виходячи з практики набору військ, монголи розділили місцеве населення на тумени, тисячі, сотні й десятки. Начальники адміністративних округів збирали данину з відповідних територій. Крім того, підкорені народи повинні були платити «податок крові» – виставляти своїх воїнів у монгольське військо. Таким чином, управління Монгольської державою зводилося до пограбування і залякування підневільного населення. Жорстоке ставлення до підкорених народів викликало численні повстання проти влади монголів.
Вже до кінця XIII століття Монгольська держава перестала існувати як єдине ціле. Вона розпалася на декілька самостійних держав-улусів на чолі з нащадками Чингісхана.

Посилання на основну публікацію