Криза влади

Після опублікування влітку 1988 указу про зборах, мітингах, ходах і демонстраціях на тлі різкого погіршення економічного становища в країні почалися масові шахтарські страйки. Поступово в суспільстві наростало невдоволення занадто повільними темпами перетворень; в очах суспільства винуватцем «пробуксовки» реформ уявлялося консервативне крило в керівництві КПРС.
Після краху комуністичних режимів у країнах Східної Європи посилилися надії опозиції на здійснення радикальних перетворень в Радянському Союзі. Якщо опозиція у «верхах» складалася з Міжрегіональної депутатської групи і демократично налаштованих інтелігентських кіл, то в опозиційний рух «знизу» виявилися залучені широкі маси жителів великих міст, населення ряду союзних республік у Прибалтиці, Закавказзі, а також в Молдові і на Україні. Політичному пробудженню Росії сприяли намічені на березень 1990 вибори народних депутатів усіх рівнів. У виборчій кампанії чітко позначилося протистояння партійного апарату і опозиційних сил. Останні одержали організаційний центр в особі виборчого блоку «Демократична Росія» (надалі він перетворився на громадський рух). Лютий 1990 став місяцем масових мітингів, учасники яких вимагали ліквідації монополії КПРС на владу. Вибори народних депутатів РРФСР стали першими по-справжньому демократичними – після виборчої кампанії в Установчі збори 1917 У результаті близько третини місць у найвищому законодавчому органі влади республіки отримали депутати демократичної орієнтації. Результати виборів у Росії, на Україні, в Білорусії продемонстрували кризу влади партійної верхівки. Під тиском громадської думки була скасована 6-я стаття Конституції СРСР, що проголошувала керівну роль КПРС в радянському суспільстві, в країні почалося становлення багатопартійної системи. Прихильники реформ Б. Н. Єльцин і Г. X. Попов зайняли високі пости: перший був обраний головою Верховної Ради РРФСР, другий – мером Москви.

Найважливішим чинником кризи «верхів» стало посилення національних рухів, які очолили боротьбу проти союзного (у термінології їх представників – імперського) центру і влади КПРС. Ще в 1988 р трагічні події розгорнулися в Нагірному Карабасі і, як тоді говорили, навколо нього. Відбулися перші з часів Громадянської війни маніфестації під націоналістичними гаслами, погроми (вірмен в азербайджанському Сумгаїті – лютий 1988, турків-месхетинців в узбецькій Фергані – червень 1989) і збройні зіткнення (Нагірний Карабах, Абхазія) на національному грунті. Верховна Рада Естонії проголосив верховенство республіканських законів над загальносоюзними (листопад 1988). І в Азербайджані, і у Вірменії до кінця 1989 р загострилися пристрасті на національному грунті. Верховна Рада Азербайджану декларував суверенітет своєї республіки, а у Вірменії було створено Вірменське громадський рух, що виступило за незалежність і відділення від СРСР. У самому кінці 1989 р компартія Литви заявила про свою самостійність по відношенню до КПРС.

У 1990 р національні рухи розвивалися по висхідній. У січні у зв’язку з вірменськими погромами в Баку були введені війська. Супроводжувалася масовими жертвами військова операція лише на час зняла з порядку денного питання про самостійність Азербайджану. Тоді ж литовський парламент проголосував за незалежність республіки, і в Вільнюс увійшли війська. Слідом за Литвою аналогічні рішення були винесені парламентами Естонії та Латвії, влітку декларації про суверенітет прийняли Верховні Ради Росії (12 червня) і України (16 липня), після чого «парад суверенітетів» охопив інші республіки. У лютому – березні 1991 р референдуми про незалежність були проведені в Литві, Латвії, Естонії, Грузії.

Посилання на основну публікацію