Країни «третього світу» 20-21-му столітті

Ще одним новим явищем у системі міжнародних відносин у другій половині ХХ століття стала поява так званих «країн Третього світу», тобто країн, які не хотіли приєднуватися до жодного військово-політичного табору (СРСР/США), та які хотіли будувати свої держави на основі свого шляху. Таких країн було більшість, незважаючи на те, що багато неприєднані держави оголосили себе або соціалістичними, або капіталістичними. Про деяких країнах Третього світу піде мова на цьому уроці.

 Передісторія

 В результаті процесу деколонізації в середині двадцятого століття утворилося безліч незалежних держав, які незабаром стали ареною боротьби за сфери впливу між учасниками холодної війни. Схожа ситуація склалася в державах Південної Америки, як і в постколоніальних державах економіка цих країн характеризувалася відсутністю самостійності та залежністю від великих держав (США або СРСР). Такі країни прийнято називати країнами третього світу.

 

Події

  •  1945-1962 рр .. – деколонізація французьких володінь, в результаті якої велика частина колоній і мандатів Франції отримала незалежність (наприклад, Алжир, Мадагаскар і Малі).
  •  1945-1970-ті рр. – розпад Британської колоніальної імперії, за підсумками якого всі англійські колонії в Африці, Індії, Америці та на островах Тихого океану набули статус незалежних держав.
  •  1945 р. – створення Ліги Арабських держав, організації спрямованої на економічне та політичне співробітництво між країнами Ближнього Сходу і Північної Африки, які отримали незалежність у результаті деколонізації.
  •  1948-2012 рр. – громадянська війна в М’янмі, причиною якої стали конфлікти між місцевими етнічними меншинами, що прагнули до здобуття незалежності, і урядом.
  •  1960 р. – утворення незалежної держави на території Бельгійського Конго.
  •  1974-1975 рр. – проголошення незалежності Анголи, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау від Португалії.
  •  1960-ті – 1980-е рр. – частина країн третього світу проголошує соціалістичний шлях розвитку, де-факто потрапляючи в економічну залежність від СРСР (наприклад, Ефіопія, Сомалі і Ангола).
  •  1967 р. – створення Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), метою якої стала підтримка миру і стабільності в регіоні, зміцнення економічних і культурних зв’язків.
  •  1970-ті рр. – формування та зміцнення ісламських рухів в мусульманських країнах, результатом цього стали Іранська революція 1979 року, загострення політичних і релігійних протиріч в країнах Магрибу.
  •  1970-ті – 1980-е рр. – бурхливий економічний розвиток країн Індокитаю і Перської затоки. Джерелами для цього процесу стали великі вкладення іноземного капіталу, дешева робоча сила і розробка родовищ корисних копалин, особливо видобуток нафти.
  •  1991 р. – розпад СРСР, втрата політичної стабільності країнами третього світу, які перебували під його впливом.
  •  1988 р. – Громадянська війна в Сомалі, викликана соціальними і релігійними протиріччями між місцевими етнічними групами.
  •  1991 р. – створення Меркосура (спільного ринку країн Південної Америки), куди на сьогоднішній день входять п’ять держав (Бразилія, Аргентина, Венесуела, Уругвай, Парагвай).
  •  1994 р. – геноцид тутсі в Руанді, здійснений урядом, який представляв інтереси етнічної більшості з племінного союзу хуту.
  •  1998-2003 рр. – Друга конголезька війна (внутрішній конфлікт у Демократичній республіці Конго з участю інших держав). Причина: етнічні суперечності серед місцевого населення.
  •  2002 р. – освіта Африканського союзу, в який увійшли 54 африканських держави. Метою союзу є зміцнення економічних зв’язків в регіоні і дозвіл конфліктів.
  •  2011 р. – громадянська війна в Лівії, збройне повстання проти правління Муаммара Каддафі, що закінчився його поразкою після військового втручання США і країн НАТО.

 

Учасники

  •  Махатма Ганді, лідер руху за незалежність Індії.
  •  Імам Хомейні – лідер Ісламської революції в Ірані.
  •  Леопольд Седар Сенгор – перший президент Сенегалу, один з найвідоміших борців за незалежність африканських країн.
  •  Томас Санкара – революціонер, панафриканист, виступав за припинення неоколоніальної експлуатації Африки великими державами.
  •  Муаммар Каддафі – лівійський політичний лідер, творець ідеї джамахірії.

 

Висновок

 

На сьогоднішній день деякі країни третього світу в африканському регіоні є економічно і політично залежними від великих держав і відіграють роль економічного придатка, а місцеві режими, як правило, безсилі перед обличчям етнічних і релігійних конфліктів. З іншого боку, держави Індокитаю і Південної Америки демонструють всьому світу бурхливі темпи економічного росту, будучи набагато більш самостійними у сфері зовнішньої і внутрішньої політики, ніж африканські та латиноамериканські країни.

 Конспект

 Лідерами країн «Третього світу» прийнято вважати Індію, Єгипет і Югославію, які створили в 1961 році «Рух неприєднання». Ця організація, що спочатку складалася з 25 країн, швидко зростала у кількісному відношенні.

 

Індія як одна із засновниць руху була лідером в азіатському регіоні. У 1966 році країну очолила дочка Дж. Неру – Індіра Ганді. Вона модернізувала промисловість, націоналізувала її найважливіші галузі і спиралася виключно на допомогу СРСР. У 1970-х рр. Ганді продовжувала наводити порядок в державі жорсткою рукою, пригнічуючи опозицію. Не вщухав конфлікт з Пакистаном, в будь-який час загрожував перерости в збройне зіткнення. Тільки посередництво СРСР стримувало обидві сторони від зіткнення. У 1984 році радикальні екстремісти народу сикхи застрелили Індіру Ганді. Головою Індії став її обраний син Раджив, який пом’якшив політичний та економічний режим у країні. У 1991 році Раджив Ганді був убитий бомбою на одному з мітингів. На сьогодні Індія є однією з найбільш динамічно розвиваються країн в науці, промисловості та комп’ютерних технологіях.

 

У країнах Близького Сходу особливу роль грали Ірак та Іран. До приходу до влади Саддама Хусейна в 1979 році (Рис. 1), Ірак являв собою досить слабка держава, яка була полем для боротьби політичних і військових сил між собою. Постійні перевороти і конфлікти не приводили економіку держави до стабільності і не могли заспокоїти населення.

 

 

Починаючи з 1979 року, новий іракський лідер Хусейн встановлює режим одноосібної диктатури, але в той же час проводить соціальні перетворення, налагоджує добрі стосунки з СРСР і прагне стати головною силою в регіоні. У 1980 році спалахує ірано-іракська війна, що тривала до 1988 року і не принесла сторонам ніякого видимого успіху, тільки важкі людські та економічні втрати. У 1980-х рр. Ірак воював з Ізраїлем, Кувейтом і низкою інших країн регіону. У 1991 році у відповідь на війну з Кувейтом США почали операцію «Буря в Пустелі», в ході якої іракська армія була розбита.

 

Після терактів 11 вересня 2001 року президент США Дж. Буш-молодший звинуватив Ірак і його лідера у пособництві тероризму і в тому, що, всупереч рішенню ООН, Хусейн виробляє зброю масового ураження. У 2003 році, незважаючи на протести низки великих держав, США і їх союзники по НАТО вторгаються в Ірак, і вже через місяць розбивають іракську армію. Саддам Хусейн буде заарештований, засуджений і повішений.

До 1978 року Іран представляв собою спадкову монархію. Шах Ірану Мохаммед Реза Пехлеві проводив політику т. зв. «Білої революції» (Рис. 2) – радикальні реформи, спрямовані на подолання вікових підвалин і традицій та на перетворення суспільства, його європеїзацію і модернізацію. Розширювалися права жінок, почалося просвітництво народу, почалася промислова модернізація, активно впроваджувалися західні цінності.

 

Аграрна реформа призвела до обезземелення багатьох селянських господарств. Багато селяни рушили до міста на заробітки, стали йти в промисловість, яка була ще не настільки розвинена, що в містах панувала безробіття і злидні.

 

Посилання на основну публікацію