Країни соціалістичного табору: Європа

Після закінчення Другої світової війни у Східній Європі встановилися прорадянські режими. Серед переважної більшості населення країн цього регіону симпатії були на боці СРСР як держави, врятував їх від фашизму. На виборах, що проходили в перші роки після закінчення війни, перемогу здобули комуністичні та соціалістичні партії. Для протистояння з силами Заходу, країни Східної Європи об’єдналися у воєнно-політичний блок під егідою СРСР. Огляду взаємовідносин і розвитку країн Східної Європи присвячений цей урок.

 Передісторія

 До 1947-1948 рр. у країнах Центральної та Східної Європи (Польща, НДР, Угорщина, Румунія, Чехословаччина, Югославія, Албанія) до влади прийшли комуністичні партії, підпорядковані Москві. Всі інші партії були витіснені з політичного життя. Був встановлений режим єдиновладдя і взято курс на будівництво соціалізму по моделі СРСР.

 Для країн соціалістичного табору були характерні наступні риси:

  • Однопартійна система.
  • Тоталітарний соціалізм (тоталітаризм).
  • Націоналізація промисловості, торгівлі і фінансів.
  • Госпланування. Командно-адміністративна розподільна система.

 

Події

 1947 р. створено Інформаційне бюро комуністичних і робочих партій (Комінформ), за допомогою якого Москва керувала країнами соцтабору.

 

НДР

 1953 р. повстання у НДР через зниження рівня життя.

 1961 р. – будівництво Берлінської стіни, яка повинна була запобігти витоку кадрів зі Східного Берліна (НДР) Західний (ФРН).

 

Польща

 

1956 р. – виступи робітників проти комуністичної влади в Познані.

 Чехословаччина

 

1968 р. – «Празька весна». Процеси лібералізації суспільства в Чехословаччині, які були пов’язані з тим, що лідером компартії був обраний А. Дубчек.

 

1968 р. – на прохання консервативної частини компартії Чехословаччини країни ОВД ввели у країну війська. Реформи були припинені.

 

Угорщина

 

1953 р. – на чолі нового урядів виявився Імре Надь, який був прихильником реформ. Були звільнені політв’язні, вирішено відмовитися від прискореної колективізації та індустріалізації.

 1955 р. В. Надь зміщений зі свого поста.

 1956 р. – багатотисячна демонстрація на підтримку реформ і з вимогою призначити В. Надя прем’єр-міністром. СРСР вводить війська в Будапешт. Надь оголошує Угорщину нейтральною державою і заявляє про вихід з ОВС. Повстання придушене, В. Надь засуджений до смертної кари.

 Учасники

 Олександр Дубчек – чехословацький державний діяч, перший секретар ЦК КП Чехословаччини, один з лідерів «Празької весни».

 Імре Надь – голова Ради міністрів Угорщини.

 

Висновок

 

Невисокий рівень життя, відсутність свобод приводили до хвилювань в деяких країнах соціалістичного табору. Повстання були придушені за допомогою військової сили. Накопичуються соціальні та економічні проблеми приведуть у 1989-1991 рр. до розпаду соціалістичного табору (див. урок «Розпад соціалістичного табору. Біловезька система міжнародних відносин»).

 Конспект

 Встановлення прорадянських і соціалістичних режимів на території Східної, Південно-східної та Центральної частини Європи дозволило включити країни, розташовані на цих територіях, у т. зв. соціалістичний табір. До держав, що потрапили в орбіту СРСР в Європі, належать: Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, Чехословаччина, Албанія, Югославія і Німецька Демократична республіка (НДР). Встановлення політичних режимів радянського зразка спричинило за собою перетворення і реформи, скопійовані з СРСР. Так, у всіх перерахованих країнах, в кінці 1940 – на початку 1950 рр. була проведена аграрна реформа, почалося переслідування дисидентів (тобто людей, не згодних з політичним режимом), практично всі сфери життя суспільства були підпорядковані державі. Для зміцнення взаємозв’язків та підтримання економіки в 1949 році був заснований Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), куди увійшли всі держави, за винятком Югославії (Рис. 1). У 1955 році, у Варшаві між СРСР, Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною, НДР, Румунією і Болгарією, був підписаний договір про створення військового блоку, в чому для протистояння з НАТО, створеним в 1949 році. Цей блок соціалістичних країн отримав назву ОВС – Організація Варшавського договору.

 

Перші тріщини в єдиному соціалістичному таборі відбулися в 1948 році, коли югославський лідер-Йосип Броз Тіто, який бажав вести, багато в чому, свою політику без узгодження з Москвою, в черговий раз зробив свавільний крок, що послужило загострення радянсько-югославських відносин та їх розриву. До 1955 року Югославія випала з єдиної системи, і більше туди цілком не поверталася. У цій країні виникла своєрідна модель соціалізму – титоизм, заснована на авторитеті лідера країни Тіто. При ньому Югославія перетворилася на країну з розвинутою економікою (у 1950-1970 рр. темпи виробництва зросли в чотири рази), авторитет Тіто скріплював багатонаціональну Югославію. Ідеї ринкового соціалізму і самоврядування були покладені в основу югославського процвітання.

 

Після смерті в 1980 році Тіто, в державі почалися відцентрові процеси, що привели країну до розпаду на початку 1990-х рр., війни в Хорватії, масового геноциду сербів в Хорватії і Косово.

 

Другою країною, яка вийшла з об’єднаного соціалістичного табору і більше в нього не входила, була Албанія. Албанська лідер і переконаний сталініст – Енвер Ходжа (Рис. 2) – не погодився з рішенням ХХ з’їзду КПРС по засудженню культу особи Сталіна і розірвав дипломатичні відносини з СРСР, вийшовши з РЕВ. Подальше існування Албанії мала трагічний характер. Одноосібний режим Ходжі привів країну до занепаду і масової бідності населення. На початку 1990-х рр. між сербами і албанцями стали спалахувати національні конфлікти, що виливаються в масове знищення сербів і окупацію споконвічно сербських територій, що триває донині.

 

Щодо решти країн соцтабору проводилася більш жорстка політика. Так, коли у 1956 році спалахнули хвилювання польських робітників, які протестували проти нестерпних умов життя, колони були розстріляні військами, а лідери робочих знайдені і знищені. Але у світлі політичних перетворень, що відбувалися в цей час і в СРСР, пов’язаних з десталинизацией суспільства, в Москві погодилися поставити на чолі Польщі репресованого при Сталіні Владислава Гомулку. Пізніше влада перейде до генерала Войцеху Ярузельському, який буде боротися з набирала політичну вагу рухом «Солідарність», представником робітників і незалежні профспілки. Лідер руху – Лех Валенса став лідером протесту. Протягом 1980-х рр. рух «Солідарність» набирало все більшу популярність, незважаючи на переслідування влади. У 1989 році, з розпадом соціалістичної системи, у Польщі до влади прийшла «Солідарність».

 

У 1956 році спалахнуло повстання в Будапешті. Приводом послужили десталінізація і вимога робітниками і інтелігенцією чесних і відкритих виборів, небажання перебувати в залежності від Москви. Повстання незабаром вилилася в переслідування і арешти співробітників угорської держбезпеки; частина армії перейшла на бік народу. За рішенням Москви, у Будапешт були введені війська ОВС. Керівництво Угорської партії трудящих, очолюване сталіністом Матиашем Ракоші, змушене було поставити на посаду прем’єр-міністра Імре Надя. Незабаром Надь заявив про вихід Угорщини з ОВД, що викликало гнів Москви. В Будапешт були знову введені танки, і повстання було жорстоко придушене. Новим лідером став Янош Кадар, який репресував більшу частину повсталих (Надь був розстріляний), але став проводити економічні реформи, що сприяли тому, що Угорщина перетворилася в одну з найбільш процвітаючих країн соцтабору. З крахом соціалістичної системи, Угорщина відмовилася від колишніх ідеалів, до влади прийшов прозахідне керівництво.

Посилання на основну публікацію