Колонії Великої Греції

 

Велика Греція, область, що включає південну частину Апеннінського півострова й острів Сицилія, вже в архаїчну епоху стала регіоном інтенсивної грецької колонізації. Тут було побудовано безліч еллінських міст. Найбільш важливими з них на південному узбережжі Італії були Тарент, Метапонт, Кротон, Регій, Локри Епізефирські, а також Сибарис, зруйнований в кінці VI ст. до н. е. в ході однієї з воєн, на місці якого пізніше виникли Фурії. На західному узбережжі Італії перебували Куми, Елея, Посидонія (Пестум), Неаполь. На Сицилії греки особливо активно заселяли східне узбережжя, де знаходився найбільший центр Великої Греції – Сіракузи, а також міста Занкл (пізніше перейменований в Мессану), Катана, Леонтіни та ін., І південне, де виникли міста Гела, Акрагант, Селинунт. У західній частині острова греків фактично не було, оскільки ці землі заселяли їх конкуренти в Середземномор’ї – фінікійці. Не прагнули вони освоювати і ті області, що були віддалені від моря і перебували під контролем місцевих племен: на Сицилії це були території сикулов і сіканов, у Південній Італії – Луканов, самнітів, Япиги та ін.
Велика грецька колонізація

Кожна з грецьких колоній ставала незалежною полісом, але продовжувала підтримувати тісні зв’язки зі своєю метрополією. У той же час за темпами економічного і політичного розвитку багато колонії Великої Греції випереджали поліси Балканської Греції, швидко стаючи багатими і процвітаючими. Деякі з них, у свою чергу, засновували нові міста, перетворюючись в метрополії. Подібному ходу подій сприяла та обставина, що до основи колоній підходили дуже раціонально: для поселень підшукувалися найбільш зручні місця, щоб забезпечити добробут колоністів.

Наявність родючих грунтів в Південній Італії і на Сицилії сприяло розвитку в грецьких полісах Великої Греції землеробства, особливо зернового господарства. Цей регіон з часом перетворився на один з найбільших постачальників хліба в Балканську Грецію. (Не випадково на монетах Метапонта, одного з найбільших міст Південної Італії, був зображений пшеничний колос.) Розвитку економіки велікогреческіх полісів сприяли активні торговельні зв’язки з місцевими племенами, а також та обставина, що більшість полісів знаходилося на важливих морських торговельних шляхах і ставало великими центрами транзитної торгівлі. В результаті деякі міста Великої Греції (наприклад, Сибарис, Акрагант) прославилися своїм величезним багатством.

Інтенсивної була і політичне життя західних грецьких колоній. У полісах Південній Італії і Сицилії вже в VII-VI ст. до н. е. (Часом раніше, ніж у державах Балканської Греції) з’явилися перші зводи письмових законів. Відомі імена деяких законодавців: Залевком з Локр Епізефирські, Харонда з Качані та ін. Найчастіше закони, написані для якого-небудь одного поліса, майже відразу ж повністю або частково запозичувалися сусідніми.

У багатьох містах Великої Греції нерідко спалахували гострі внутрішньополітичні конфлікти. У ряді випадків в полісі-колонії виділялася прошарок найбільш багатих і впливових громадян. Як правило, це були нащадки перших поселенців, які отримали у своє володіння найобширніші і родючі ділянки землі. Природно, люди, які посіли привілейоване становище, поставили колоністів, які прибули пізніше, в менш вигідне становище, урізавши їх політичні права. Це викликало невдоволення менш заможних громадян і породжувало смути, на хвилі яких до влади приходили тирани. В результаті в більшості западногреческіх полісів ще в архаїчну епоху сформувалися олігархічні режими.

Феномен Старшій тиранії (див. Гл. 7) проявився у Великій Греції (особливо на Сицилії) найбільш повно. Династії сицилійських тиранів (Дейноменіди в Сіракузах, Емменіди в Акраганте і Пантаріди у Гелі) мали репутацію могутніх і блискучих правителів. Старша тиранія на Сицилії існувала довго: у першій половині V ст. до н. е., коли в Балканської Греції з тиранами давно вже було покінчено, багато сицилійські поліси ще перебували під владою одноосібних правителів.

Це багато в чому пов’язано з тим, що історична роль Старшій тиранії на Сицилії була більш позитивною, ніж в Балканської Греції. Зокрема, для політики сицилійських тиранів завжди були характерні об’єднавчі тенденції. Майже кожен правитель прагнув поширити свій контроль на сусідні міста, створити велику територіальну державу. Так діяли тирани з династії Дейноменідов, спочатку правила в Геле. На початку V ст. до н. е. тиран Гелон захопив Сіракузи і зробив їх своєю резиденцією, а у Гелі поставив намісником свого молодшого брата Гиерона. Потім Гелон захопив деякі малі міста Сицилії, створивши потужне політичне об’єднання під своєю зверхністю. Гиерон, який став після смерті Гелона його спадкоємцем, продовжив розширення цієї держави. Лише в 466 р. До н.е. е. тиранія Дейноменідов була ліквідована, створена ними держава розпалася і входили в неї поліси знову стали незалежними.

Поліси Великої Греції відчували великий вплив сусіднього негрецького, «варварського» населення. Відносини з місцевими жителями складалися неоднозначно. У ряді випадків вдавалося налагодити з племенами взаємовигідні економічні зв’язки. Бувало, що греки підпорядковували собі сусідів – «варварів». Так, сікули, що жили в околицях Сіракуз, були завойовані і перетворені в кілліріев – категорію залежного населення, обробляти землю громадян.

Але бувало й так, що «варварські» племена панували на території і чинили постійний військовий тиск на грецькі поліси. Зокрема, міста, засновані еллінами на західному узбережжі Італії, вже в V ст. до н. е. потрапили під настільки повний контроль Луканов та самнітів, що з часом навіть втратили свій грецький характер. У центральній частині Сицилії в той же період виник потужний союз сікульскіх племен (фактично рання держава), який представляв значну небезпеку для прибережних грецьких полісів.
Сіракузи. Руїни вівтаря Гиерона II (III ст. До н. Е.). Фотографія

Однак сіцілійським грекам довелося зіткнутися і з більш серйозною загрозою. Фінікійська колонія Карфаген (вона знаходилася на північному узбережжі Африки, на території суч. Тунісу) вже наприкінці архаїчної епохи перетворилася на найсильнішу у військовому відношенні держава Західного Середземномор’я і в VIв. до н. е. зробила експансію на острів Сицилія. Карфагеняне спочатку підкорили собі засновані фінікійцями міста на заході острова, а потім повели наступ на області, заселені греками. Їх агресію тимчасово зупинив сіракузький тиран Гелон, який в 480 р. До н.е. е. завдав карфагенському війську нищівної поразки. Втім, Карфаген від своїх завойовницьких планів так і не відмовився.

Політичне життя полісів Великої Греції визначали багато факторів. Найсильніші грецькі держави Балканського півострова у своїй боротьбі за гегемонію проникали і в цей досить віддалений регіон. Під час греко-перських воєн греки намагалися, хоча й безуспішно, залучити до створеного ними проти персів союзу тирана Сіракуз Гелона. У V ст. до н. е. найбільш тісні зв’язки з Західним Середземномор’ям підтримував Коринф, один із засновників Пелопоннеського союзу. Афіни також прагнули перетворити Велику Грецію в сферу свого впливу, проте розпочата в 415-413 II. до н. е. знаменита Сицилійська експедиція закінчилася повним провалом.

Джерела

У Великій Греції, особливо на острові Сицилія, склалася оригінальна школа історіописання. Хоча більшість текстів збереглося лише у фрагментах, однак і з них можна отримати чимало цінної інформації. Одним з перших сицилійських істориків був Антіох Сиракузський (V ст. До н. Е.).

Уродженець Сіракуз Філіст (перша половина IV ст. До н. Е.), Видатний політичний діяч, сподвижник тирана Діонісія, написав «Історію Сицилії».

Тімей з Тавромения (кінець IV – початок III в. До н. Е.) Теж цікавився історією свого рідного острова. Відомо, що Тимей приділяв багато уваги хронології; саме він першим серед античних істориків почав датувати події по Олімпіад, що надалі стало в грецькому світі загальноприйнятим.

Історіограф Діодор Сицилійський (I ст. До н. Е.) Створив фундаментальну, але компілятивний працю «Історична бібліотека».

Посилання на основну публікацію