Італійський фашизм: від консолідації до кризи

Режим, встановлений фашистами в Італії, став все більш явно еволюціонувати в тоталітарному напрямку. Протягом 1925- 1926гг. розгорнулася ліквідація тих елементів демократії, які формально ще зберігалися в країні.
Уряд стає повністю фашистським. Муссоліні призначається прем’єр-міністром не парламентом, а королем, і звільняється від відповідальності перед парламентом. Свобода слова обмежується жорсткою цензурою.
У 1925 р був прийнятий закон проти таємних товариств, що скасовувала конституційне право на створення асоціацій. Профспілки поступово витіснялися з сфери трудових конфліктів, а в квітня 1926 була оголошена заборона на страйки. Тоді ж після невдалого замаху на Муссоліні законом прем’єр-міністр був наділений диктаторськими повноваженнями, а уряд отримав право видавати закони в обхід парламенту.
У листопада 1926 була прийнята серія надзвичайних законів, що забороняли всяку легальну антифашистську діяльність: всі партії, крім фашистської, підлягали розпуску; закривалися опозиційні газети; особи, підозрювані в антифашистській діяльності, підлягали адміністративне вислання; ряд видних діячів антифашистського руху були заарештовані, відновлювалася страта над ворогами держави.
У 1927 р були засновані найважливіші репресивні органи фашистської держави – особливий трибунал і таємна поліція. У травні 1928 був прийнятий закон про реформу політичного представництва, за яким право висунення депутатських кандидатур отримували тільки фашистські організації, при цьому виборці змушені були голосувати за вже затверджені списки, що взагалі зраджувала саму систему виборчого права, перетворюючи вибори на плебісцит на підтримку режиму . У тому ж році вища законодавча влада була остаточно передана Велика фашистська рада.
Ідеологи фашизму заявляли, що в Італії створюється особливе «корпоративне» держава, в якій буде досягнута гармонія інтересів різних класів «виробників» – робітників і капіталістів. У 1927 р була прийнята Хартія праці, в якій викладалися основні принципи корпоративізму. В якості фундаменту нової держави передбачалося створити корпорації, що об’єднували підприємців і робітників, зайнятих у кожній даній галузі виробництва, для співпраці в ім’я загальнонаціональних інтересів. Будівництво корпорацій сильно підстьобнув економічна криза 1929- 1933 рр. За ці роки було створено 22 корпорації, керівники яких входили до Національної ради корпорацій, що здійснював разом з урядом жорсткі заходи з керівництву усіма аспектами економічного життя країни. Корпорації визначали умови праці та регулювали відносини між підприємцями та робітниками. Всі ці заходи дійсно сприяли прискоренню темпів розвитку італійської економіки, правда на тлі кризи споконвічна ставка на швидкий ефект від вжитих заходів був не настільки помітний. В цілому економіка країни як і раніше вельми відставала від розвинених держав Європи.
У цьому зв’язку Муссоліні став все більше схилятися до думки про необхідність активізації зовнішньої експансії, в якій він бачив шанс на подолання внутрішніх труднощів. Паралельно з вирішенням завдань щодо уніфікації політичної системи і формуванню корпоративної держави Муссоліні прагнув реалізувати ідею величі Італії – відродження могутньої Римської імперії. У сферу італійських інтересів потрапляли Балкани, все Середземномор’я, північно-східна Африка.
Вирішення цих амбітних завдань вимагало зміцнення військово-промислового комплексу Італії. Економічна політика Муссоліні базувалася на ідеї сильного «держави-вождя», здатного до прискореної модернізації традиційних економічних укладів. Муссоліні домагався автаркії – самозабезпечення та економічної незалежності Італії. З цією метою проводилася галузева і технічна реорганізація економіки, вводився суворий контроль над виробництвом і фінансами, регулювання споживання, мілітаризація. У 1934 р була введена державна монополія зовнішньої торгівлі, трохи пізніше встановлено контроль над аграрним ринком. У 1936 р був націоналізований Італійський банк. Однак, незважаючи на економічне зростання, ці заходи сприяли розбалансування економіки, де розрив у розвитку різних галузей іноді становив 5 6 разів.
Незважаючи на зусилля фашистського режиму, досягти повної економічної автаркії не вдалося. Це наочно продемонструвала агресія проти Ефіопії в 1935 р Війна навіть з таким слабким у військовому та економічному відношенні державою виявилася серйозним випробуванням для італійської економіки.
Тим не менш, фашизм своєю політикою модернізації економіки країни сприяв перетворенню Італії з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну країну. Загальне зростання промислового виробництва за 1922-1937 рр. склав більше 60%. При цьому відставання від розвинених країн світу зберігалося. Реальний економічний потенціал Італії ніяк не відповідав великодержавним амбіціям фашистського режиму.
У другій половині 30-х рр. Італія все тісніше зближалася з гітлерівською Німеччиною:
– 1936 р – спільна військова інтервенція в Іспанію на підтримку заколоту генерала Ф. Франко;
– Підписання (у тому ж році) угоди про співпрацю, відоме як «вісь Берлін – Рим»;
– 1937 р вихід Італії з Ліги Націй (за прикладом Німеччини);
– Приєднання до германо-японському «Антикомінтернівського пакту».
На тлі італо-німецького зближення істотно погіршилися відносини з Францією. Італія заявила про свої домагання на Корсику, Туніс і Джібуті. У квітні 1939 р Італія окупувала і анексувала Албанію.
При цьому слід зазначити, що в системі відносин з Німеччиною Італія не була рівноправним партнером. Гітлер часто діяв без відома Муссоліні, ставлячи останнього перед доконаним фактом. Таким чином, до висновку італо-німецького військового союзу – «Сталевий пакт» (травень 1939) – Італія прийшла в умовах, коли їй вже не раз дали відчути її підлегле становище.
У 30-ті роки остаточно склався характерний вигляд італійського фашизму як тоталітарної системи. Але Італійський фашизм мав риси і тоталітаризму, і авторитарності. Його централізована ідеологічна система базувалася на фундаменті націоналізму, доповненого ідеями католицизму, традиціоналізму і соціалізму.
Структура фашистської тоталітарної системи влади являла собою якусь подобу піраміди, вершиною якої була наділена надлюдськими рисами фігура харизматичного вождя – дуче, а підстава – маси населення, позбавлені будь-якої самостійності, ініціативи, можливості ідейного і політичного вибору.
Слідом за нацистською Німеччиною в Італії став пропагуватися расизм. Італійці були оголошені однією з «арійських» рас, «чистота» якої повинна всіляко оберігатися (расовий закон 1938).
Однак Італійський фашизм не дійшов до гітлерівської системи масового знищення політичних супротивників чи расового геноциду. Фашистський режим в Італії так і не зміг глибоко впровадити у свідомість італійців те, що було чуже історичним традиціям країни, – отруїти італійський народ отрутою антисемітизму та расизму або перебудувати на мілітаристський лад.
Початок Другої світової війни було сприйнято в італійських правлячих колах як обґрунтовані дії Німеччини. Однак Італія залишилася нейтральною. Основна причина – НЕ готовність Італії до війни (втім аналогічної була причина итальян-ського нейтралітету і в ході початку Першої світової війни). Правда, тепер в Італії існував фашистський режим, який в будь-який відповідний момент міг відмовитися від нейтралітету і вступити у війну на боці Німеччини.
Період, коли Італія в складі гітлерівського блоку залишалася на позиції «невоюющей країни», тривав порівняно недовго. За часом він збігся зі «дивною війною» на Західній фронті. Вторгнення німців до Франції змусило Муссоліні відмовитися від нейтралітету, щоб вже ввижається йому перемога не дісталася одному Гітлеру. 10 червня 1940 Італія оголосила війну Франції та Англії.
Вступивши у війну, коли Франція вже була напередодні капітуляції, Італія воювала з нею протягом всього двох тижнів. Але й за цей короткий відрізок часу виявилися такі збої у функціонуванні фашистської військової машини, які будуть супроводжувати всім наступним кампаніям Італії у складі гітлерівського блоку:
– Муссоліні одноосібно приймав рішення про військові операції, керуючись суто політичними міркуваннями;
– Військам не вистачало найнеобхіднішого, особовий склад був недоукомплектований;
– Сили противника зазвичай недооцінювалися при одночасному перебільшенні можливостей італійської сторони і т.д.
При всіх скромних масштабах участі Італії у війні проти Франції її втрати склали 5 тис. Солдатів і офіцерів, у тому числі 600 вбитих, 2 500 поранених і 2 115 обморожених (у високогірних альпійських районах з їх вічними снігами у солдатів не було зимового взуття).
Ще менш схожою на легку прогулянку виявилася для Італії війна з Англією. Вона розгорнулася на Середземному морі і на африканських фронтах, де Італії, сподівалася розширити свої колоніальні володіння, довелося відстоювати їх у боротьбі з могутнім противником і врешті-решт їх позбутися. Таким чином, війну в Африці італійський фашизм програв.
Невдалим виявилося для Італії та участь у війні проти СРСР (напад на Радянський Союз Гітлер зробив знову-таки без попередньої консультації з Муссоліні). Три італійські дивізії були відправлені на Україну. Надалі їх число було доведено до десяти. У 1942 р Італійська армія в Росії (армована) зайняли оборону фронту на Дону, на південь від Воронежа. Розгром вермахту під Сталінградом обернувся для АМИР повною катастрофою. У середині грудня італійські частини опинилися під ударом радянських військ. Фронт в італійському секторі на Дону був прорваний і через кілька днів розвалився. Відступ, прийняло хаотичний характер, проходило в незвичних для італійців суворих зимових умовах, частина італійських підрозділів потрапила в оточення. Місяць потому танкові колони військ Воронезького фронту завдали по Армується новий удар, практично поклавши край її існуванню. Залишки армії (менше половини складу) були відкликані з фронту і повернуті в Італію. Ті, хто вцілів у трагедії Армується, перейнялися ненавистю до фашизму і нацизму; багато з них стануть згодом бійцями Опору.
До початку 1943 р Італія опинилася перед обличчям не тільки зовнішніх, а й внутрішніх труднощів. Промисловість відчувала гостру нестачу сировини та електроенергії, фінанси країни були напружені до межі ведення невдалих військових операцій. Приховане незадоволення італійців наростало. У березні 1943 р в країні почалися масові страйки, що пройшли під знаком не тільки економічних, а й політичних вимог. Ситуація ускладнилася у липні 1943 р, коли на Сицилії висадилися союзні англо-американські війська. Італія виявилася вимушеною захищати вже свою територію. Фашистський режим агонізував.
У сформованій обстановці велика італійська буржуазія і верхівка фашистської партії домовилися з королем Віктором-Еммануїлом про відсторонення Муссоліні від влади. 25 липня 1943 Муссоліні був повідомлений про свою відставку, а по виході з королівської резиденції заарештований. Формування нового уряду король отримав маршалу П’єтро Бадольо. Фашистський режим упав.
8 вересня Італія оголосила про свою капітуляцію і перемир’я з англо-американськими союзниками. Оголошення про капітуляцію увергнуло країну в стан неозорого хаосу. 10 вересня в результаті спеціальної операції есесівцями був звільнений Муссоліні. На окупованій німцями італійській території відбулася реставрація фашистського режиму. Гітлер призначив Муссоліні главою уряду Італійської соціальної республіки – «Республіки Сало». У результаті звільнення країни від фашизму стало, таким чином, невіддільне від боротьби проти нацистської окупації. Ця двоєдине завдання вирішувалася в ході розгорнувся в Італії руху Опору.
У русі Опору брали участь робітники, селяни, дрібна і середня буржуазія, інтелігенція, політичні партії (комуністи, соціалісти, християнські демократи, ліберали і т.п.). Загони Опору об’єдналися в Корпус добровольців свободи. Були створені збройні партизанські формування. Їх загальна чисельність становила близько 224 тис. Чоловік. Розпочата в Італії народна війна спонукала уряд Бадольо (оселилося у м Барі) зробити наступний крок: 13 жовтня 1943 воно оголосило війну Німеччині. Країни антигітлерівської коаліції визнали Італію «спільно воюючою країною».
До квітня 1945 р національне повстання охопило всю Північну Італію. В ході запеклих боїв були звільнені кілька провінцій Північної Італії, в тому числі міста Болонья, Турин, Генуя. Недалеко від швейцарського кордону 28 квітня партизани захопили намагався втекти Муссоліні. За вироком партизанського командування диктатор і його наближені були розстріляні. 2 травня 1945 німецькі війська в Італії капітулювали. Друга світова війна закінчилася, а разом з нею остаточно впала фашистська диктатура.
Таким чином, спроби Беніто Муссоліні перетворити Італію в якусь подобу нової Римської імперії завершилися повним крахом і для не, і для його режиму. Правда, щоб покінчити з фашизмом і назавжди закрити можливість його відродження в майбутньому країні доведеться пройти ще великий шлях.

Посилання на основну публікацію