Історія Арабського халіфату (період раннього Середньовіччя)

Найбільшого розквіту у своїй історії Арабський халіфат досяг у VIII ст., За часів правління Омейядів і Аббасидів.
При Омейядах центром халіфату стала Сирія. Саме там жили арабські племена, колишні опорою омейядським халіфам. Сирія теж стала опорною базою для відновлення загарбницьких воєн. В кінці VII – початку VIII ст. араби міцно влаштувалися в Північній Африці, а також завоювали майже всю територію Іспанії.
В цей же час були остаточно підкорені Вірменія, Карт Чи і Албанія. Кордон халіфату проходила в цьому районі по Головному кавказьких хребту до міста Дербент. Арабські намісники з цих двох районів постійно здійснювали набіги на землі хозар. У Середній Азії на початку VIII ст. були завойовані Хорезм і область за Амудар’єю. Перемоги арабів над китайськими військами в середині VIII ст. закріпили позиції халіфату у Середній Азії. Їм вдалося також завоювати індійський Сінд.
Усі завойовані арабами землі в той час перебували на стадії раннього феодалізму. Йшов процес феодалізації і у самих арабів. У халіфаті затверджувалися рабовласницькі відносини, але зберігалися ще патріархальний і рабовласницький уклади, особливо серед арабів-бедуїнів та інших скотарських племен.
Верховним власником всіх земель раніше вважалося держава, яка облагало населення податками і мало право наділяти земельними ділянками окремих осіб.
Омейяди почали карбувати власну монету. Налагоджувалося постійна поштовий зв’язок. До Омейядів головну роль в державному апараті грали греки, перси. Омейяди стали брати на службу головним чином арабів. Все діловодство тепер велося арабською мовою, що стала мовою міжнаціонального спілкування для всього величезного регіону Західної Азії, Північної Африки і арабської Іспанії.
Халіфи, як і колись, володіли цивільної та духовною владою, яка передавалася у спадщину. Для управління величезною державою були засновані намісництва. Війська формувалися з арабського населення міст, спеціально визначених для цього. Найбільшими привілеями користувалася сирійська армія.
Але Омейяди користувалися підтримкою лише тієї частини арабської знаті, яка була пов’язана з Сирією та Єгиптом. В опозиції до них знаходилися відсторонені від влади Аліда і Аббасіди (нащадки дядька пророка Мухаммеда – Аббаса) і багато сподвижники пророка в Мецці і Медині. Тому ще в 680 р, після смерті першого омейядського халіфа Муафіі, шиїти на чолі з Хусейном, сином Алі і дочки пророка Фатіми, підняли повстання, яке було жорстоко придушене. Зрештою, в результаті громадянської війни війська Омейядів були розбиті і в 749 р до влади прийшов представник нової династії – Аббасидів, а останній представник династії Омейядів Абу Муслім був страчений.
Халіфи з роду Аббасидів прийшли до влади за підтримки іранської знаті, тому повалена верхівка халіфату придбала полуіранскій вигляд.
Столицею Аббасидів став в 762 р Багдад.
На відміну від Омейядів Аббасіди не проводили активної завойовницької політики, більше того, при них були втрачені деякі території, що раніше входили до складу халіфату.
При правлінні Аббасидів продовжувався розвиток феодальних відносин.
Верховна власність на землю, як і раніше, належала державі при збереженні приватного землеволодіння, а також власності окремих племен і громад.
У IX ст. з’явився новий вид феодального землеволодіння – вакф – землі, подаровані державою або приватним власником різним мусульманським установам: мечетей, школам, лікарням і т. д. Вакфние землі не обкладалися державним податком, тому багато власників стали жертвувати в вакф свої землі, щоб позбутися від сплати податків державі.
У країнах халіфату великий розвиток отримала торгівля. Через його територію проходили найважливіші караванні шляхи, що з’єднували Середземномор’ї з Далеким Сходом. Розвивалася морська торгівля з Індією, Китаєм, Індонезією, підтримувалися традиційні торговельні зв’язки з Африкою. Розвивалася торгівля з хозарами, тюркським кочівниками, Руссю.
У халіфаті було багато міст, які стали центром ремесла і торгівлі.
Найбільш розвинене було текстильне виробництво: вироблення шовкових, лляних, бавовняних, вовняних тканин. Повсюдно славилися іранські килими. Великого розвитку досягло ювелірне ремесло.
Виробництво паперу, відоме в Самарканді ще з початку VIII ст., Було налагоджено також у Багдаді, Тріполі, Єгипті.
Збільшився видобуток золота, срібла, коштовних і напівкоштовних каменів.
Особливим попитом користувалося знаряддя зі знаменитої дамаської сталі.
Багато міст халіфату налічували сотні тисяч жителів. Найбільшим з них була столиця держави Багдад. Більшість ремісників залежало від світських і духовних феодалів. Управляли містами чиновники-Хакім, призначаються центральною владою з представників феодальної аристократії.
Халіфат Аббасидів представляв собою централізовану державу з розвиненим бюрократичним апаратом. Верховним правителем був халіф, який мав всій світською і духовною владою. Його головним помічником у світських справах був великий візир, значення і вплив якого було дуже великим: він вирішував багато державні справи, командував військами.
Судочинство в халіфаті вершилася на основі мусульманського релігійного права – шаріату.
Аббасіди прийшли до влади на хвилі переможного народного повстання, але ця династія не виправдала надій пересічних мешканців халіфату. Тому народні повстання відродилися й спалахнули з новою силою. І врешті-решт в першій половині X ст. Аббасидський халіфат розпався на окремі емірати. Це було обумовлено рядом причин: різним рівнем розвитку окремих областей халіфату, що відрізнялися за етнічним складом населення, культури, мови, віросповідання, ступеня ісламізації. Крім того, зростання великої земельної власності привів до посилення сепаратизму великих феодалів і створення спадкових еміратів.
Колишні Халіфатское намісники перетворювалися на самостійних правителів. Так було з Тахіріламі в Хорасані, Саманидів в Мавераннахре, Тулунідов в Єгипті і т. Д. Спочатку вони відсилали частина зібраних ними коштів центральному уряду, але потім відмовилися робити це. У деяких провінціях владу захопили великі феодали. Неодноразово влаштовувалися палацові перевороти, одні халіфи скидалися і на їх місце ставилися інші на догоду окремим угрупованням вищої палацової знаті. Таким чином, наприкінці IX ст. халіфи стали маріонетками в руках власної гвардії. До початку X ст. в руках Аббасидів залишався тільки Арабська Ірак і Західний Іран, проте в 945 р ці області були захоплені Іранської династією Бунда. В результаті Аббасидские халіфи повністю втратили політичну владу і в їх руках залишилося лише духовне керівництво. А в 1055 турки-сельджуки, завоювавши більшу частину володінь арабів на Близькому Сході, захопили Багдад. Халіф коронував правителя турків і дарував йому титул султана.

Посилання на основну публікацію