Інтелігенція і влада СРСР

У 1934 р в Москві відбувся Перший з’їзд письменників. На ньому був створений Союз письменників СРСР, першим головою якого став М. Горький. Цей з’їзд став віхою в організації взаємодії творчої інтелігенції і влади. З того часу почалося оформлення об’єднань архітекторів, художників, музикантів, театральних діячів, кінематографістів. Членство в таких союзах давало можливість професійно займатися творчою діяльністю, одержувати державну підтримку і доступ до системи соціальних пільг (майстерень і дач, будинків творчості і санаторіїв та ін.), Розподіл яких було передано у відання цих організацій. Всім працівникам культури наказувалося дотримуватися певних державою установкам і керуватися у своїй творчості ідейними підходами, отвечавшими політичному курсу правлячої партії. Вважалося, що всі твори мали створюватися в рамках методу соціалістичного реалізму. Пріоритет віддавався ідейним змістом творів вони мали бути «зрозумілими» за формою, «конкретними» за змістом, оптимістичними по настрою і нести виховний заряд.

Для влади необхідно було не тільки озвучити потрібні їй ідеї в художній формі, але і спертися на визнані авторитети. Після того як І.В. Сталін назвав В.В. Маяковського «кращим, найталановитішим поетом нашої радянської епохи», за ним закріпилося місце «першого поета в робочому строю». Горький вважався «великим пролетарським письменником». Широко, хоча і вибірково, популяризувалося творчість А.С. Пушкіна і Л.Н. Толстого. У 1937 р країна з величезним розмахом відзначила 100-річчя з дня загибелі Пушкіна. Творчість Толстого в відповідності з формулюванням В.І. Леніна стало розглядатися як «дзеркало російської революції». У музиці головними авторитетами були П.І. Чайковський і М.Н. Глінка, в живописі зразком вважалося творчість передвижників.

Затвердження однаковості у сфері художньої творчості стимулювало цілеспрямовану боротьбу з «відхиленнями». Вона розгорнулася в рамках дискусій про «формалізмі» в літературі, музиці, архітектурі, театрі та кіно. На початку 1936 в «Правді» одна за одною виходять статті «Сумбур замість музики», «Балетна фальш», «Какофонія в архітектурі», «Про художників-пачкунах». Оперу Д.Д. Шостаковича «Леді Макбет Мценського повіту», поставлену в Великому театрі, звинуватили в «грубому натуралізмі», «мелодійном убозтві» і аполітичності, а його балет на сюжети з колгоспного життя «Світлий струмок» – в «безхарактерності» і «байдужому ставленні композитора до темі ». Нападки аналогічної тональності обрушилися на ілюстраторів дитячої книги ленінградських художників В.В. Лебедєва, В.М. Конашевича, Н.А. Тирсу та ін. Їм інкримінувалося нерозуміння виховних завдань дитячої літератури. Колишні архітектори-конструктивісти позбулися можливості не тільки проектувати, але й викладати (К.С. Мельников з другої половини 1930-х рр. Не збудував нічого). Влітку 1936 р закрито низку московських театрів, їх колективи були розпущені. У січня 1938 після розгромної критики ліквідували театр В.Е. Мейєрхольда, що будувалася для нього будівлю переобладнали під концертний зал. У пресі розгорнулася кампанія проти «мейерхольдовщіни» і «незрозумілого театру», що закінчилася арештом і загибеллю режисера. У подібних умовах серед самих творчих діячів розгорнулася кампанія критики, «самокритики», взаємних звинувачень. Неучасть у спланованих владою акціях – виступах на зборах і в пресі, підписах під обвинувальними листами – нерідко вимагало великої громадянської мужності.

Деякі письменники переживали в ці роки справжній творча криза. Так, Б.Л. Пастернак після поїздки в складі делегації по Сибіру і побачених там голоду й злиднів не міг нічого писати і протягом декількох років займався в основному перекладами.
Духовний опір попранню свободи людини і творчої свободи приймало різні форми. Багато чого з створеного в 1930-і рр. було оприлюднено лише через кілька десятиліть. У 1938 р М.А. Булгаков закінчив роман «Майстер і Маргарита», який далеко відходив від канонів соціалістичного реалізму. У книзі намальована картина вдач і побуту Москви 1920-х рр., Яка мало співвідноситься з офіційними уявленнями про «нову людину». Трагічне, посилене прийомами гротеску бачення комуністичної утопії відрізняє твори А.П. Платонова («Чевенгур», «Котлован»). Свідоцтва про драму, сум’ятті, болісних роздумах творчої інтелігенції можна знайти в збережених письменницьких щоденниках. Такі унікальні документи епохи залишили К.І. Чуковський, М.М. Пришвін, М.А. Булгаков та ін.

Про трагічну причетності художника до долі країни пише А.А. Ахматова в епіграфі до поеми «Реквієм»:

Ні, і не під далеким небозводом,
І не під захистом далеких крив, –
Я була тоді з моїм народом,
Там, де мій народ, до нещастя, був.

Особисте горе поетеси – тюремне ув’язнення сина – зливається з горем тисяч і тисяч зазнали ті ж страшні страждання людей.

Серед репресованих у 1930-і рр. – Відомі письменники, поети, художники, представники різних творчих професій і їхні читачі, глядачі, слухачі. У висновку загинули поети О.Е. Мандельштам, Н.А. Клюєв, П.Н. Васильєв, Б.П. Корнілов, Т.Ю. Табідзе, А.І. Введенський, Д.І. Хармс, письменники І.Е. Бабель, Б.А. Пильняк, художник В.М. Єрмолаєва. У в’язниці й табори потрапили В.Т. Шаламов, Н.А. Заболоцький, син поетів А.А. Ахматової і Н.С. Гумільова майбутній вчений Л.Н. Гумільов і багато інших.

Творчість багатьох не вписувалися в рамки соціалістичного реалізму письменників і художників було забуте ще за життя. Така доля спіткала М.А. Булгакова, художника П.Н. Філонова, вернувшуюся в СРСР з еміграції поетесу М.І. Цвєтаєву. Мистецтво художників авангарду потрапило під заборону, частина колекцій центральних музеїв вирушила в запасники, на невеликі провінційні зборів, багато робіт були знищені.

Посилання на основну публікацію