Імперія Карла Великого – коротко

При сині Піпіна Короткого – Карлі, який правив з 768 р. по 814 р., прозваного Великим, Каролінгська держава пережила найвищий розквіт. Його роль в історії середньовічної Європи виявилася такою значною, що за латинською формою його імені правителі європейських країн стали називати себе королями, а династія заснована його батьком, іменувалася Каролінгською.

Продовжуючи завойовницьку політику своїх попередників, Карл в 774 р здійснив похід в Італію, скинув останнього лангобардского короля Дезілерія і приєднав до Франкскої держави Лангобардське королівство. Карл Великий перейшов від оборони до наступу проти арабів в Іспанії. Перший похід туди він почав у 778 р, проте зміг дійти тільки до Сарагоси і, не взявши її, повинен був повернутися за Піренеї.

Незважаючи на невдачу, в 801 р. Карлу вдалося захопити Барселону і заснувати на північному сході Іспанії прикордонну територію – Іспанську марку.

Найбільш тривалі і кровопролитні війни він вів у Саксонії. Саксонські племена знаходилися все ще на стадії військової демократії. Сакси, особливо основна їхня маса – фрілинги, відчайдушно чинили опір франкам, які несли їм насильницьку християнізацію, втрату землі і волі. У боротьбі з франками брали участь і еделінгі.

Але вже з 777 р завдяки вправній політиці Карла більшість стала переходити на його бік, отримуючи щедрі земельні пожалування. Упертий опір саксів Карл намагався зломити жорстокими заходами. Після перемоги над ними на Везері в 782 р він наказав стратити 4500 саксонських заручників. Тоді ж він видав «Капітулярій у справах Саксонії», погрожуючи стратою всім, хто виступатиме проти церкви і короля. Завоювання Карла були спрямовані на південний схід. У 788 р він остаточно приєднав Баварію, ліквідувавши там герцогську владу.

На південно-східних кордонах Франкської держави Карл зіткнувся з Аварським каганатом в Паннонії. У 788 р кочівники-авари напали на Франкську державу, поклавши початок франко-аварським війнам, які тривали до 803 р. Тоді союз франків з південними слов’янами розгромив центральну фортецю аварів, в результаті чого Аварська держава розпалася. Франкська держава охоплювала тепер величезну територію.

Вона простягалась від середньої течії річки Ебро і Барселони на південному заході, до Ельби, Богемських гір і Віденського лісу на сході, від кордону Ютландії на півночі до Середньої Італії на півдні. Ця територія була населена безліччю племен і народностей, різних за рівнем розвитку. Карл і його наближені бачили в новій державі відродження Західної Римської імперії, франкського короля вабив титул імператора.

Скориставшись тим, що папа Лев III, рятуючись від ворожої йому римської знаті, укрився при дворі франкського короля, Карл почав похід на Рим на захист папи. Вдячний папа, не без натиску Карла, у 800 р вінчав його імператорською короною в соборі Св. Петра в Римі. На кілька десятиліть імперія франків стала найсильнішою державою в Західній Європі. Постійною резиденцією імператора в кінці його життя стало місто Аахен.

Нові рубежі імперії були укріплені прикордонними областями – «марками». На північному заході була створена Бретонська, на півдні Іспанська марка. В Італії Франкська держава була відокремлена від Візантійських володінь напівзалежними герцогствами Сполето і Беневент.

На початку IX ст. міжнародний престиж імперії Каролінгів був високим: заступництво Карла прагнули отримати королі Шотландії і Астурії, вожді племінних ірландських князівств. У 812 р із застереженнями Карл був визнаний імператором Візантії. При Карлі Великому ранньофеодальна держава досягла свого розквіту. У VIII-IX ст. вона все більш виразно виступала як знаряддя політичної влади швидко складаючого класу феодалів.

Для того щоб тримати в покорі селянство, що втрачає землі і свободу, для завоювання і освоєння нових територій феодалам необхідна була відносно сильна центральна влада.

Цим пояснюється тимчасове посилення королівської влади при перших Каролінгах, особливо помітне в правлінні Карла Великого. Двічі на рік при дворі короля збиралися наради найбільш впливових великих землевласників. За їхньою порадою імператор видавав укази – капітулярії – з усіх питань державного управління.

Контроль за органами місцевого управління здійснювався через «государевих посланців», які роз’їжджали по графствам і спостерігали за діями місцевих посадовців. Тепер військові огляди були зборами народного ополчення, а переважно з’їздами королівських бенефіціаріїв.

Карл Великий провів нову військову реформу.

Тепер служити в армії були зобов’язані тільки заможні вільні землевласники. Всі менш заможні люди (в першу чергу вільні селяни) повинні були об’єднатися в групи і за загальний рахунок виставляти одного збройного воїна. Таким чином, селянство, не тільки залежне, але і вільне, усе більш усувалося від військової служби, яка поступово ставала привілеєм класу феодалів.

Кожна з земель імперії, населених різними племінними групами і народностями, була мало пов’язана з іншими і без постійного військового й адміністративного примусу не хотіла підкорятися владі завойовників. Тому Карл Великий проводив усе своє життя в походах, відправляючись щораз туди, де виникала загроза реально втратити ту чи іншу територію. З плином часу утримати завойовані племена і народності ставало все важче.

Така форма імперії – зовні централізованого, але внутрішньо аморфного і нетривкого об’єднання, що тяжіло до універсалізму – була характерна для багатьох найбільш великих ранньофеодальних держав у Європі (Великоморавська держава в IX ст., Імперія Оттонів в X ст., Держава Кнута Великого, що об’єднувала на початку XI ст. Англію і Скандинавські країни та ін.). Сучасникам Каролінзька держава, особливо при Карлі Великому, представлялася блискучою і величною. Імператор поставав в образі героя, а потім увійшов в багато легенд, переказів й пісень Середньовіччя.

Сучасників захоплювала дійсно неабияка особистість Карла, його невтомна енергія, прагнення вникати у всі деталі управління великою державою, у справи військові, дипломатичні, розвивати освіту і культуру, його успіхи у військових походах. Їм імпонувала і зовнішність імператора: високий зріст, міцна статура, благовидний лик, – і його відносна освіченість, інтерес до літератури і поезії, зокрема античної, уміння читати латинською і грецькою (хоча писати він так і не навчився).

Образ Карла Великого був сильно ідеалізований подальшою середньовічною традицією, а через неї і західною історіографією XIX-XX ст. Йому навіть присвоювалась роль захисника селян від утисків феодалів. Реальний історичний Карл Великий, хоча і був видатним державним діячем свого часу, проводив політику в інтересах класу феодалів, був жорстокий і нещадний по відношенню до народних мас і населення завойованих ним земель.

Посилання на основну публікацію