Громадсько-політичне життя СРСР в 1960 роках

Роки «відлиги» стали часом нового сплеску ентузіазму в деяких шарах радянського суспільства. У квітні 1958 почалися щорічні комуністичні суботники, кошти від яких ішли на суспільні потреби. На підприємствах з’явилися бригади «комуністичного купа» із зобов’язаннями «жити і працювати по-комуністичному», підвищувати загальноосвітній і професійний рівень. Створювалися «народні дружини» на допомогу міліції для підтримання громадського порядку. На комсомольських та партійних зборах ряд виступали ставили гострі питання суспільного буття і причин деформації соціалізму. Влада прагнула, використовуючи громадську активність, тримати її під своїм контролем.

Після зняття Н.С. Хрущова почалася «повзуча реабілітація» І.В. Сталіна. Його ім’я все частіше присутній в художніх творах, кінофільмах, мемуарах. Припинилася голосна реабілітація жертв сталінських репресій. Хоча сталіністам не вдалося домогтися повної реабілітації вождя, саме питання про подолання «культу особи» і його наслідків був знятий.

Зазнала змін і сама КПРС. З політичної організації вона остаточно перетворилася в найважливіший елемент державної структури, при якому як декоративний елемент існували Поради та інші представницькі органи. У новій Конституції СРСР, прийнятої в 1977 р, було закріплено монопольне становище КПРС – 6-та стаття Конституції узаконила роль партії як керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства. Лав КПРС постійно зростали (з 12,4 млн в 1966 р до 19 млн в 1985 г.). Членство в партії перетворилося для громадян у необхідна умова службового зростання.

У 1960-1980-і рр. реальною владою в країні володіла бюрократія – привілейований керівний прошарок суспільства, основу якого становила верхівка партійних функціонерів. Крім них, до касти «обраних» належали представники вищого генералітету, керівництво КДБ, керівники міністерств і відомств, директори найбільших підприємств, привілейована наукова і творча інтелігенція.

Збереження дефіциту і зрівняльної системи розподілу вели до зростання соціальної апатії, моральному) ‘розкладанню суспільства. Усе це поглиблювалося зростанням привілеїв численного партійно-державного шару «керуючих», посиленням корупції та казнокрадства.

У той же час значна частина суспільства жила повноцінним духовним життям. Чітко виявлялася стійка тенденція до інакомислення. Новим явищем з середини 1960-х рр. в країні стало легальне рух дисидентів (від лат. – незгодні або інакодумці). Усередині нього виділялися течії, ідейно близькі тим, що спостерігалися в Росії XIX століття, – слов’янофілами, західникам, соціалістам. Особливе місце в дисидентському русі займали активісти національних (українського, кримськотатарського народу, литовського та ін.) Рухів і релігійних (християнського, мусульманського, іудейського) течій.

В повний голос заявили про себе правозахисники, які проголошували метою боротьбу за права людини на основі дотримання офіційних радянських і загальноєвропейських законів. До кінця 1960-х рр. відносяться перші виступи академіка А.Д. Сахарова в захистів) ‘репресованих і його записки про необхідність глибоких реформ радянської системи, конвергенції (зближення) соціалістичної і капіталістичної систем на основі демократизації, зміцнення моральних начал, створення економіки змішаного типу. Виразником ідей національного лібералізму став письменник А.І. Солженіцин. У «Листі вождям Радянського Союзу» (1973) він пропонував відмовитися від марксистської ідеології, розгорнути «старе російське прапор, почасти навіть православну корогва», перенести зусилля держави «з зовнішніх завдань на внутрішні» і т. Д. Найсильніший удар по історії і практиці репресій в СРСР завдала його книга «Архіпелаг ГУЛАГ».

У 1963 р генерал-майор П.Г. Григоренко створив «Союз боротьби за відродження ленінізму». Подібні організації швидко розкривалися КДБ, а їх учасники поміщалися в табори або в психіатричні лікарні.

У роки «відлиги» йде формування ряду політико-соціальних напрямків. З деякою умовністю серед них можна виділити «шістдесятників», «сталіністів-консерваторів», «почвенніков».

У грудні 1960 в «Юності» була опублікована стаття критика С. Рассадина «Шістдесятники» – про письменників нового літературного покоління, їх героїв і читачів. Надалі визначення «шістдесятник» стало загальновживаним – так називали письменників демократичного спрямування, що творили у другій половині 1950-х і в 1960-х рр.

Прихильники різних «дисидентських» напрямків використовували такі нові форми прояву опозиційності, як «тамиздат» і «самвидав». «Тамвидаві» – передача ліберальними письменниками своїх творів для публікації їх на Заході. Наприклад, роман В. Гроссмана «Життя і доля» (1960) був не тільки заборонений до публікації, а й рукопис була вилучена. Роман, як і інший твір Гроссмана «Все тече …», вперше були опубліковані за кордоном, тобто «там».

«Самвидав» – машинописні журнали і книги для нелегального розповсюдження – з’явився в 1960 р Перший журнал під назвою «Синтаксис» заснував поет А. Гінзбург. Він почав друкувати раніше заборонені твори Б. Окуджави, В. Шаламова, Б. Ахмадулі-ної, В. Некрасова.

«Сталіністи-консерватори» побачили в XX з’їзді КПРС і його лінії утрозу політичному режиму. У літературі до цього напрямку належали Н. Грибачев, В. Кочетов, І. Шевцов, М. Бубеннов. Вони групувалися вокрут жу рналов «Жовтень» (редактор В. Кочетов) і «Огонек» (редактор А. Софронов), різко критикували «ліберальні віяння», відстоювали класовий підхід, велич Сталіна.

Центрами руху «почвенніков» були журнал «Молода гвардія» (редактор AB Ніконов) та Товариство охорони пам’яток. Видатними постатями тут були поети і письменники С. Куняев, В. Кожинов, О. Михайлов, В. Солоухін та ін.

У ряді випадків представники напрямків різного ідеологічного спрямування виступали з спільними акціями. Так, в 1970 р було створено Комітет захисту прав людини, куди увійшли такі різні за поглядами особистості, як академік А.Д. Сахаров, письменник А.І. Солженіцин і член-кореспондент АН СРСР І.Р. Шафаревич. 30 жовтня 1974 десятки політв’язнів вперше відзначили День політв’язня, оголосивши голодування протесту проти політичних репресій. З 1992 р ця дата відзначається як День пам’яті жертв політичних репресій.

Викликом влади стала демонстрація проти вторгнення в Чехословаччину військ СРСР та інших країн Варшавського договору. Її провели сім чоловік – К. Бабицький, Л. Богораз, Н. Горбанівська, В. Делоне, В. Дремлюга, П. Литвинов і В. Файнберг – на Красній площі 25 серпня 1968 Капітан 3-го рангу, замполіт есмінця « Вартовий »В.М. Саблін спробував відвести свій корабель з Талліна в Ленінград 8 листопада 1975, щоб виступити із зверненням до населення про необхідність змін. Він був заарештований і розстріляний. Капітан КДБ В. Орєхов попереджав правозахисників про підготовлювані обшуках і арештах, поки сам не опинився в ув’язненні. Переважна більшість дисидентів всіх розмов виступало з позицій ненасильницьких дій.

Проти дисидентів була спрямована вся репресивна і пропагандистська потужність державної машини. Їх звинувачували у кримінальних злочинах, саджали в психіатричні лікарні, відправляли в табори і заслання. У лютому 1974 заарештували і вислали до ФРН А.І. Солженіцина, в 1980 р був засланий в м Горький А.Д. Сахаров. Число дисидентів було невелике, і вони не могли справити істотного впливу на зміну ситуації в країні.

Смерть Брежнєва в листопаді 1982 р і прихід до влади Ю.В. Андропова пробудили в суспільстві надії на можливі зміни життя на краще. Андропов, колишній до того 15 років главою КДБ, визнавав необхідність модернізації економічної і політичної системи «реального соціалізму», однак при збереженні і посиленні контролю КПРС і КДБ над населенням.

Почалася боротьба з «нетрудовими доходами» і дрібної спекуляцією. Одночасно розгорнулася кампанія щодо зміцнення трудової дисципліни: у відвідувачів магазинів, кінотеатрів, бань та інших громадських закладів перевіряли документи, щоб виявити тих, хто опинився там в робочий час. Зміцнення дисципліни розглядалося спочатку як основний засіб вирішення економічних проблем, після чого нібито передбачалося перейти до розширення самостійності підприємств, госпрозрахунку, кооперативам і т. Д. Смерть Андропова в лютому 1984 р і прихід до влади важко хворого К.У. Черненко, якому було вже 73 роки, заморозили запланована реформа.

Посилання на основну публікацію