Грецькі держави Північного Причорномор’я

Найбільш великим полісом на заході северопонтійського регіону була Ольвія – одна з найдавніших грецьких колоній, заснована на рубежі VII-VI ст. до н. е. неподалік від впадання в Чорне море річки Гіпаніс (суч. Південний Буг) вихідцями з Мілета. У класичну епоху вона була економічно розвиненим центром, який вів активну торгівлю як з іншими чорноморськими містами, так і з Балканської Грецією. Археологічні розкопки показали, що Ольвія була досить упорядкованим містом, з великою кількістю громадських будівель.

Політична історія Ольвії відома слабо. З упевненістю можна визнати лише деякі факти. Так, до середини V ст. до н. е. над Ольвією був встановлений скіфський протекторат. Царі скіфів посилали туди намісників і мали в місті свою резиденцію. Позбутися «варварського» контролю поліс зміг після понтійської експедиції Перікла (в 437 р. До н.е..), В результаті якої Ольвія була введена до складу Афінської архе. У період Пелопоннеської війни в ольвійському полісі знову встановилося демократичне правління, що забезпечило загальне посилення держави, в тому числі і у військовому відношенні. Показником сили Ольвії стали події 331 р. До н.е. е., коли місто осаждало македонське військо: жителі мобілізували всі сили для оборони, і облога закінчилася безрезультатно.

Одним з найбільших грецьких полісів Північного Причорномор’я був Херсонес Таврійський, який перебував на південно-західній частині півострова Крим (руїни міста і донині зберігаються на околиці Севастополя). Херсонес – це дорійська колонія, виведена з Гераклеї Понтійської; в заснуванні міста взяли участь також переселенці з острова Делос. До недавнього часу датою заснування колонії вважався 422 р. До н.е. е. Однак на сьогоднішній день дані археологічних досліджень дозволяють практично беззастережно стверджувати, що грецьке поселення на цьому місці виникло значно раніше, наприкінці VI ст. до н. е. Херсонес був заснований на землях племені таврів, з якими, втім, греки майже ніяких контактів не підтримували.

До середини IVв. до н. е. Херсонес залишався невеликим містом. Однак вигідне розташування цього поліса на жвавих морських торгових шляхах сприяло його зростанню. Неподалік від Херсонеса починався найкоротший шлях з Криму на південне узбережжя Чорного моря. Ставши одним з найважливіших центрів грецької цивілізації в Північному Причорномор’ї, Херсонес почав розширювати свої володіння. Близько середини IV ст. до н. е. до складу херсонеського держави були включені великі території в Західному Криму, зокрема місто Керкінітіда (суч. Євпаторія).

Різко збільшилися сільськогосподарські володіння Херсонеса – як «ближня» хору, в околицях міста, на Гераклейському півострові, так і «далека», на знову приєднаних землях – були розділені на кілька сотень однакових земельних наділів (приблизно по 26 гектарів кожен) і роздані громадянам поліса . Так був створений потужний землеробський комплекс, що спеціалізувався головним чином на вирощуванні винограду та хліба. Період найвищого розквіту Херсонеса почався в IV ст. до н. е. У цей період влада в полісі слід визначити як помірну демократію. За епіграфічних пам’ятників відомі назви існували в ньому різних магістратур (архонти, стратеги та ін.), А також текст присяги, яку приносили херсонеські громадяни, беручи на себе зобов’язання підкорятися полісні законам і припиняти будь-які спроби повалення існуючого ладу.

Але центром грецького світу понтійського регіону стали поселення на берегах Боогора Кіммерійського. Тут у V ст. до н. е. виникло Боспорське царство, що утворилося в результаті об’єднання ряду давньогрецьких полісів, які були засновані в ході Великої грецької колонізації на Керченському і Таманському півостровах. Освіта Боспорського царства зазвичай відносять до 480 р. До н.е. е., хоча насправді цей процес розтягнувся на десятиліття.

Спочатку об’єднання боспорських незалежних полісів мало форму військово-політичного і релігійного союзу. Головною причиною створення союзу була необхідність захисту від нападу скіфських племен. Керівник союзу називався архонтом. Спочатку цю посаду, що стала на ділі монархічної, займали представники династії Археанактйдов. У першій половині V ст. до н. е. союз був ще невеликим і включав, крім Пантікапея, ряд міст Таманського півострова: Фанагорію, Гермонасса та ін.

Мабуть, із самого початку цей союз не був рівноправним: серед інших міст першість Пантікапей – найдавніша і велика грецька колонія в даному регіоні. Пантікапей фактично виконував роль столиці формується держави: у ньому знаходилися вищі органи влади, центральний монетний двір, головна святиня Боспору – храм Аполлона. Кілька великих полісів європейського берега Боспору, в тому числі Німфей і Феодосія, які не підкорялися правителям Пантікапея.

У 438 р. До н.е. е. в Боспорському царстві стався державний переворот. Спадкова посаду архонта перейшла до династії Спартокидов, керувала державою більше трьох століть. При Спартокидах на рубежі V-IV ст. до н. е. настав період вищого розквіту Боспорського царства. Володіння держави значно розширилися. На заході були приєднані грецькі поліси Німфей і Феодосія, а на сході – території негрецьких племен сйндов, мебтов та ін. На цих землях боспорськими правителями було засновано місто Горгіппія (суч. Анапа). По відношенню до завойованим племенам Спартокіди вже в IV ст. до н. е. офіційно прийняли титул царів, але для громадян грецьких полісів, що входили до їх володіння, вони залишалися архонтами (лише в епоху еллінізму вони стали царями для всіх своїх підданих).
Теракотова статуетка з Пантікапея (IV-III ст. До н. Е.)

Правителі Боспору підтримували взаємовигідні економічні та політичні контакти з Афінами та іншими великими полісами. У позднеклассіческій період Боспорське царство було одним з найсильніших і найбагатших грецьких держав. До того ж воно виявилося і досить стабільним і довговічним. На пантікапейського монетному дворі чеканилась місцева монета, в тому числі золота, що було великою рідкістю для грецького світу. Найважливішу роль для процвітання боспорських міст грав вивезення хліба в Балканську Грецію. Для вирощування зерна грецькі землероби використовували рабську працю.
Скіфи. Золотий гребінь (IV ст. До н. Е.)

Специфіка Боспорського царства як державного об’єднання полягала насамперед у тому, що до його складу входили не тільки грецькі поліси, а й землі, населені «варварськими» племенами. Відповідно в суспільному устрої та культурі Боспору IV ст. до н. е. спостерігався синтез античних і «варварських» почав, що дозволяє вважати цю державу одним з предтеч елліністичної цивілізації. Визначаючи характер влади боспорських правителів, з найбільшою ймовірністю можна говорити про те, що спочатку влада Спартокидов була по своїй суті тиранічної. Цієї династії тиранів вдалося надзвичайно довго, по грецьких мірками, не тільки утримувати владу в своїх руках, але і зміцнювати її, що з часом дозволило перетворити її в легітимну монархію.

Наприкінці IV ст. до н. е. в Боспорському царстві мала місце короткочасна, але кровопролитна боротьба за владу між декількома претендентами на престол. Отримав верх над братами-супротивниками і очолив держава Євмел (правив у 309- 304 II. До н. Е.) Почав проводити енергійну експансіоністську політику, добиваючись гегемонії в понтійським регіоні. Однак його рання смерть перешкодила здійсненню цих задумів. Так завершилася для Боспорського царства класична епоха давньогрецької історії.

Історіографія

Одним з основоположників вивчення античної Сицилії був російський вчений Ф. Ф. Соколов (XIX ст.). І донині позиції російської науки в цій галузі традиційно дуже сильні.

Е. Д. Фролов досліджував соціальні конфлікти в архаїчних і класичних Сіракузах, вивчав тиранію Діонісія та історію створеної ним держави. У роботах В. І. Козловської аналізуються процеси колонізації еллінами Великої Греції. Займалися аналогічними проблемами вчені Великобританії [Т. Данбебін (T. Dunbabin), М. Фінлі (M. Finley)], Франції [Ж. Валле (G. Vallet), Л.Дюбуа (L. Dubois)] і, звичайно, Італії [Ф. Гінатті (F. Ghinatti), Ф. Кордан (F. Cordano) та ін.].

Історія грецьких держав Північного Причорномор’я завжди залишалася пріоритетною для вітчизняної історіографії. Наших вчених цікавили проблеми виникнення і розвитку северопонтійскіх полісів, їх політичного устрою та соціально-економічної специфіки їх контактів з місцевим негрецьким населенням і т.д. Класичні праці В. В. Латишева та М. І. Ростовцева були створені в кінці Х! Х – початку XX ст. Найбільшим фахівцем по Північному Причорномор’ї був В. Д. Блаватський. Отримали світове визнання і були переведені на багато іноземних мов дослідження Ю. Г. Виноградова. В даний час в цій області плідно працюють багато російські вчені (Г. А. Кошеленко, С.Ю.Саприкін, В. П. Толстіков, С. Р. Тохтасьев, Е. А. Молев, Н. А. Фролова та ін. ), а також їхні колеги з України (С. Д. Крижицький, А. С. Русяєва, М. І. Золотарьов та ін.).

Посилання на основну публікацію