Гносеологія Канта

Свою гносеологію Кант розвиває в роботі «Критика чистого розуму». Перш ніж приступити до вирішення основної проблеми, перш ніж охарактеризувати наше пізнання і визначити область, на яку воно поширюється, Кант задає собі питання про те, як можливо саме пізнання, які його умови і походження. Цього питання вся передувала філософія не стосувалася і, оскільки вона не була скептичною, задовольнялася простий і ні на чому не заснованої упевненістю, що предмети нами пізнавані; ось чому Кант і називає її догматичної, на противагу своїй, яку він сам характеризує як філософію критицизму.

Кардинальна думка гносеології Канта полягає в тому, що все наше знання складається з двох елементів – змісту, яким постачає досвід, і форми, яка існує в розумі до всякого досвіду. Усе людське пізнання починається досвідом, але самий досвід здійснюється тільки тому, що знаходить в нашому розумі апріорні форми, заздалегідь дані умови всякого пізнавання; тому, перш за все треба досліджувати ці неемпіричні умови емпіричного знання, і таке дослідження Кант називає трансцендентальним.

Про існування зовнішнього світу нам раніше всього повідомляє наша чуттєвість, і відчуття вказують на об’єкти, як на причини відчуттів. Світ речей пізнається нами інтуїтивно, шляхом чуттєвих уявлень, але ця інтуїція можлива тільки тому, що матеріал, принесений відчуттями, вставляється в апріорні, незалежні від досвіду, суб’єктивні форми людського розуму; ці форми інтуїції, відповідно до філософії Канта, – час і простір. Все, що ми пізнаємо за допомогою відчуттів, ми пізнаємо в часі і просторі, і тільки в цій тимчасово-просторової оболонці є перед нами фізичний світ. Час і простір – не ідеї, не є поняття, їх походження не емпіричне. По Канту, вони – «чисті інтуїції», що формують хаос відчуттів і зумовлюють чуттєвий досвід; вони – суб’єктивні форми розуму, але ця суб’єктивність загальнолюдська, і тому випливає з них пізнання має апріорний і для всіх обов’язковий характер. Ось чому і можлива чиста математика, геометрія з її просторовим, арифметика з її тимчасовим змістом. Форми простору і часу застосовні до всіх предметів можливого досвіду, але й тільки до них, тільки до явищ, а речі в собі для нас приховані. Якщо простір і час – суб’єктивні форми людського розуму, то зрозуміло, що й обумовлює ними пізнання теж суб’єктивно-людське. Звідси, однак, не випливає, що об’єкти цього знання, явища, представляють собою одну лише ілюзію, як учив Берклі: нам доступна річ виключно у формі явища, але саме явище реально, воно – продукт об’єкта в собі і пізнає суб’єкта і стоїть посередині між ними. Треба, втім, помітити, що погляди Канта на сутність речі в собі і явища не зовсім витримані й неоднакові в різних творах його. Таким чином, відчуття, стаючи інтуїціями або сприйняттями явищ, підпорядковуються формам часу і простору.

Але, відповідно до філософії Канта, пізнання на інтуїціях не зупиняється, і цілком закінчений досвід ми отримуємо тоді, коли синтезуємо інтуїції допомогою понять, цих функцій розуму. Якщо чуттєвість сприймає, то розум мислить; він пов’язує інтуїції і надає єдність їх різноманітності, і подібно до того, як чуттєвість має свої апріорні форми, так має їх і розум: ці форми – категорії, т. е, найзагальніші і незалежні від досвіду поняття, за допомогою яких всі інші, підлеглі їм, поняття з’єднуються в судження. Кант розглядає судження з точки зору їх кількості, якості, відносини і модальності, і показує, що категорій існує 12:

Категорії кількості:

  • 1) одиничність,
  • 2) безліч,
  • 3) цілісність.
  • Категорії якості:
  • 4) дійсність,
  • 5) заперечення,
  • 6) обмеження.
  • Категорії відносини:
  • 7) субстанція і приналежність,
  • 8) причина і наслідок,
  • 9) взаємодія.
  • 10) можливість і неможливість,
  • 11) буття і небуття,
  • 12) необхідність і випадковість.
Посилання на основну публікацію