Геополітична ситуація на південних кордонах Давньоруської держави

У період існування Давньоруської держави його південна кордон, що проходить в основному по лінії поширення лісів, залишалася весь час в рухомому стані.

У IX ст. найбільш небезпечним супротивником Русі був Хазарський каганат. Майже двохсотлітній період російсько-хозарських взаємин характеризувався частими військовими зіткненнями. Очевидно, це пов’язано з тим, що Давньоруська держава виникла в чому як відповідь на хозарську загрозу. Звільнення Олегом від хозарської залежності полян, сіверян і радимичів, по суті справи, вилилося в російсько-хазарську війну. І надалі взаємини Русі і Хазарії були також далекі від мирних. У 964-965 рр. князь Святослав завдав вирішального удару по Хазарському каганату, після якого ця держава так і не змогло оговтатися і незабаром перестало існувати.

Падіння Хазарського каганату відкривало дорогу в причорноморські степи ордам кочових народів. Так, оселилися в кінці IX ст. печенігів в середині XI ст. відтіснили тор- ки, які в свою чергу незабаром були зметені незмірно більш сильними і численними половцями. Половці володіли степами майже півтораста років і ніколи не залишали у спокої південні кордони Русі.

Фактично Русь перебувала в стані перманентної війни з кочівниками. При цьому військові дії носили хоч і швидкоплинний, але вкрай спустошливий характер.

Основним прийомом кочівників було стрімке набіг з метою викрадення худоби і полону населення. Виконавши це завдання, вони миттєво відкочувалися у степ. Російські князівські дружини могли відбити здобич, лише зробивши миттєвий маневр, переслідуючи супротивника до степового кордону. Переслідування вглиб степу було ризикованою справою. У той же час передбачити наступний набіг не представлялося ніякої можливості, він міг повторитися і через два місяці, і через два-три роки – все залежало від самих непередбачених обставин.

Навіть коли руські князі час від часу здійснювали об’єднані походи проти кочівників, переслідуючи їх в глибині степів, «війна» обмежувалася однією-двома локальними битвами. У разі рішучої перемоги руських дружин укладався мир, який міг зберігатися протягом декількох років. При ураженні або відсутності переконливої ​​перемоги новий набіг міг наслідувати в будь-який момент.
Відомі й факти союзницьких відносин Русі з окремими кочовими племенами. Наприклад, печенізькі загони брали участь у російських походах проти Візантії в 944 і 970 рр.

Закріплення в південних степах половців, які закрили для Русі виходи до Чорного моря, зажадало змін зовнішньополітичної тактики. Періоди війн чергувалися союзницькими договорами, велике поширення отримували династичні шлюби. Досить швидко на Русі створюються змішані російсько-половецькі споріднені клани і княжеско- ханські сімейства. Князі в боротьбі один з одним нерідко зверталися до допомоги половців.

У період політичної роздробленості практично кожне князівство було абсолютно самостійно не тільки у внутрішніх, а й у зовнішньополітичних справах. При цьому в кожному князівстві формувалися місцеві зовнішньополітичні пріоритети (ще раз прочитайте уривок з роботи М.К. Любавський, поміщений в § 8). Навіть спільний ворог – половці – не завжди міг зустріти об’єднаний відсіч всіх російських князівств. Виник в кінці XI ст. заклику «воювати за землю Руське» протистояли тепер прагматичні місцеві інтереси. Дуже характерною стала ситуація, коли визнавалося, що «хоча погані всім нам спільний ворог», у відповідь висувалася ціла система аргументів:

– «Не зазіхає на них, коли у тебе мало сил» (рада дружини своєму князю);

– «Не можемо свої землі порожні оставити» (відповідь ряду князів великим князям, що закликає до загального походу);

– «Не підемо далі кордонів своєї землі: навіщо шукати ворога далеко і в іншому місці»;

– «Не здоровлю» (як привід для відмови від загального походу на половців);

– «Бо і погані потреби Русі» (в якості майбутніх союзників у боротьбі з угорцями та поляками, при суперечках з сусідами, в якості військових найманців і помічників, коли немає власних сил).

Посилання на основну публікацію